Чи є в світі людина, яка залишилась би байдужою, читаючи роман “Анна Кареніна”? Думаю, що ні. Адже мова йде не лише про долю жінки. Мова йде про історію країни, бо роман Л. М. Толстого є відбитком цілої епохи російського життя. Тут і мораль світського суспільства, і життя низів, блиск салонів і занепад села. І на цьому фоні – яскрава, неординарна особистість, яка прагне щастя.
Класики минулого не раз зверталися до образу жінки в літературі. Не можна не згадати Катерину з “Грози” і Ларису з “Безприданниці” Островського, Ніну з чеховської “Чайки”. Ус і вони боряться за своє щастя і протистоять суспільству. Але образ Анни Кареніної – особливий. Жінка, яка за соціальним становищем стоїть на вищому суспільному щаблі. Здавалося б, чого не вистачало їй? Вона освічена, вродлива, багата, має вагу в світі, нею захоплюються, до її порад прислухаються. Але вона нещасна в сімейному житті, вона самотня у своїй родині. Можливо, що доля Анни Кареніної склалася б по-іншому, якби її сім’я була щасливою.
Безумовно, перші рядки роману “Всі щасливі сім’ї схожі один на одного, кожна нещаслива сім’я нещаслива по-своєму” можна цілком віднести до сім’ї Кареніних. А хіба можна бути щасливою з чоловіком, який не живе, а грає роль, що живе, адже: “Переноситься думкою і почуттям в іншу істоту було душевне дію, чуже Олексію Олександровичу. Він вважав це душевне дію шкідливим і небезпечним”. Саме цей стан душі Кареніна став причиною багатьох драматичних випадків. А навколо буяло життя, якого так прагла Анна. Можливо, тому, що Анна не любила Кареніна, вона всю свою любов перенесла на сина, а доньку від коханого Вронського не любила. Єдиною опорою Ганни є її кохання до Вронського, але згодом це любов змінюється: “Моя любов робиться все пристрасніше і себялюбивее, а його все згасає і згасає, і ось-ось-чого ми розходимося. І зарадити цьому не можна”.
На початку твору Анна говорить Доллі про потребу прощення в ім’я збереження сім’ї, а у власному житті вона руйнує свою сім’ю.
Але доля Анни звершується у пориві щирих, правдивих і справжніх почуттів, де немає ні найменшої брехні.
Справжній характер Анни першою зрозуміла Кіті. Адже Ганна не була схожа на світську даму”. В ній не було нічого напускного. Левін також бачить її справжній характер: “Левін весь час милувався їй – і красою її, і розумом, освіченістю, і разом простотою і задушев-ністю”. А внутрішнє життя Анни Кареніної було сповнене величезної напруги. У неї були свої затаєні мрії і бажання про незалежність і про те, де можна докласти своїх сил.
Анна шукає в собі причину того, що Вронський змінився у ставленні до неї. І в той же час в хвилини розпачу звинувачує його в усьому, що сталося.
Навіть її кохання перетворюється на жорстокість, призводить до суперечки з усіма, зі світом, із життям: “. і я покараю його й позбудуся усіх і від себе”.
Суперечливість образу Анни Кареніної полягала вже в тому, що життя її розгорталось у двох напрямках: те, що було в сім’ї, і те, що було поза сім’єю. Анна відчувала, що “щастя можливе тільки при строгому виконанні закону добра”, а вона намагалась побудувати його на нещасті близьких їй людей. Однак бунтарський характер її не визнавав нічого смиренного: “. вона знала наперед, що допомога релігії можливе тільки під умовою отрече-ня від того, що становило для неї весь сенс життя”.
Ганна відреклася від свого звичного способу життя. “Все ложь, все обман, все зло”,- говорить вона напередодні загибелі. Ус і питання було вирішено негативно, і це вбило її волю до життя. Вона втратила моральну опору.
Безумовно, навіть смерть героїні можна розглядати по-рівному: і як душевну силу, і як слабкість. Але головним залишається те, що Анна Кареніна з усіма її високими моральними поривами вступила в протиріччя із загальновизнаним стереотипом свого середовища і своєї епохи. А за звичайними формами людських відносин Л. М. Толстой розкрив цілісну натуру і завжди злободенні проблеми людських відносин, які вражають своєю глибиною і таємничістю.