Твори Лермонтова, так тісно пов’язані з його особистою долею, здаються мені особливо чудовими в одному відношенні. Я бачу в Лермонтова прямого родоначальника того духовного настрою, того напрямку почуттів і думок, а почасти і дій, які для стислості можна назвати “ницшеанством” – по імені письменника, всіх виразніше та голосніше виразив це настрій, всіх яскравіше позначені цей напрямок.
Як риси зародка зрозумілі тільки завдяки тому определившемуся і розвиненому вигляді, який він отримав в організмі дорослому, так і остаточне значення тих головних поривів, які володіли поезією Лермонтова,- почасти ще в змішаному стані з іншими формами,- стало для нас цілком прозорим з тих пір, як вони взяли в розумі Ніцше чітко роздільний спосіб.
Здається, всі вже згодні, що всяке оману,- принаймні всяке оману, про який варто говорити,- містить у собі безсумнівну істину, якої воно є лише більш чи менш глибоке спотворення,- цією правдою воно тримається, нею приваблює, нею небезпечно, і через неї ж тільки воно може бути як слід обличено і спростовано. Тому перша справа розумної критики щодо якого-небудь помилки – знайти ту істину, яку воно тримається і яку воно перекручує.
Презирство до людини, привласнення собі заздалегідь якогось виключного надлюдського значення – собі, або як одному “Я”, або “Я” і К3 – і вимога, щоб це присвоєне, але ще нічим не виправдане велич було визнано іншими, з гало нормою дійсності,- ось суть того напрямку, про який я говорю, і, звичайно, .це велика помилка.
У чому ж та істина, яку воно тримається і приваблює уми?
Людина – єдина із земних істот, яке може ставитися до себе критично, піддавати внутрішньої оцінки не окремі свої положення і дії (що можливо і для тварин), а самий спосіб свого буття в цілому. Він себе судить, а при суді розумному і неупередженому – і засуджує. Розум свідчить людині про факт його недосконалості у всіх відносинах, а совість говорить йому, що цей факт не є для нього тільки зовнішня необхідність, а залежить також і від нього самого.
Людині природно хотіти бути більше і краще. ніж він є насправді. Якщо він справді цього хоче, те і може, а якщо може, то й має. Але не є безглуздя – бути краще, вище або більше своєї дійсності?
Так, це є нісенітниця для тварини, так як для нього дійсність є те, що його робить, але людина хоча і є також твір вже існуючої, даної дійсності, але разом з тим ця дійсність є, так чи інакше, в тій чи іншій мірі,- те, що він сам робить – робить більш помітно і очевидно в якості істоти збірного, менш помітна, але настільки ж безсумнівно і як істоти особистого.
Можна сперечатися про метафізичному питанні безумовної свободи вибору, але самодіяльність людини, тобто його здатність діяти по внутрішньому спонуканню,- остаточно по свідомості боргу або по совісті,- є не метафізичне питання, а факт досвіду. Вся історія полягає в тому, що людина робиться краще і більше самого себе, переростає свою готівкову действительносгь, відсуваючи її в минуле, а в даний всуваючи те, що ще недавно було протилежним дійсності,- мрією, суб’єктивним ідеалізмом, утопією.
Внутрішній, духовний, самодіяльний зростання їсть такий же безперечний факт, як і зростання зовнішній, фізичний, пасивний, з яким він пов’язаний як зі своїм припущенням.
Тепер питається, в якому ж напрямку, з якого боку життя повинно відбуватися зміна даного людства в краще і вища – в “сверхчеловечествод?
Якщо людина незадоволена собою і хоче бути надлюдиною, то тут справа йде, звичайно, не про зовнішню (а також і не про внутрішній) формі людської істоти, а тільки про погане функціонування цієї істоти в цій його формі, що від самої форми не залежить. Ми, наприклад, можемо бути незадоволені тим, що у нас два ока, а лише тим, що ми ними погано бачимо. А щоб краще бачити, немає ніякої потреби людині змінювати морфологічний тип зорового органу, наприклад, замість двох мати безліч очей, тому що при тих же двох очах можуть розкритися в нього “віщі зіниці, як у переляканою орлиці” ‘. При тих же двох очах можна стати надлюдиною, а при сотні очей можна залишатися тільки мухою.
Точно так само і весь інший організм людський ні в якій нормальній межах своєї морфологічної будови не перешкоджає нам підноситися над нашою поганою дійсністю і ставати щодо її надлюдиною. Інша справа – сторона функціональна, і притому не тільки в поодиноких і приватних ухиляння патологічних, але і в таких явищах, яких звичайність змушує багатьох вважати нормальними. Таке перш за все і більше всього явище смерті і розкладання організму. Якщо ніж ми природно тяготимся, якщо ніж грунтовно незадоволені у своїй даної дійсності, то, звичайно,- цим заключним явищем нашого видимого існування, цим його наочним підсумком, сводящимся на немає. Людина, що думає тільки про себе, не може примиритися з думкою про свою смерть; людина, що думає про інших, не може примиритися зі смертю інших; значить, і егоїст і альтруїст, а всі люди належать до різних ступенях чистоти і смешанности до того чи іншого роду,- і егоїст і альтруїст однаково повинні відчувати смерть як нестерпне протиріччя, тобто однаково не можуть внутрішньо приймати цей видимий підсумок людського існування за остаточний.
І ось куди мали б, за логікою, з особливою увагою дивитися люди, охочі піднятись вище даної дійсності,- бажаючі стати сверхчеловеками. Бо що ж особливо відрізняється людство, над яким вони хочуть піднятися, як не те саме, що воно смертно? Людина і смертний – синоніми.