Розселення слов’ян. В середині першого тисячоліття нашої ери слов’янські племена розселилися по просторах Європи. Зі своєї батьківщини – гір Карпатських гір – слов’яни розійшлися в різні сторони світу. Деякі перейшли Дунай і досягли берегів Адріатичного моря (південні слов’яни).
Інші оселилися в Центральній Європі і на узбережжі Балтійського моря по сусідству з германцями (західні слов’яни). Треті обживали береги річок безкрайньої Східної Європи (східні слов’яни).
Всі слов’янські народи – болгари, серби, чехи, поляки, росіяни, українці, білоруси та інші – говорять на споріднених мовах, у них подібні звичаї і повір’я, легенди і казки.
Звідки відомі міфи слов’ян. Коли-то кожному слов’янину були відомі імена богів і міфи про них. Але в ті часи своєї писемності слов’яни не мали і тому описати своїх богів не могли.
А коли прийшов до слов’ян християнство, язичницькі міфи стали виходити з життя новою релігією, хоча і не зникли зовсім.
Лише за збереженими описами древніх язичницьких вірувань і обрядів, за переказами і чарівним казкам, літописів, билин і пісень ми можемо відновити деякі міфи давніх слов’ян. Сліди давньої міфології найкраще збереглися у східних слов’ян (росіян, українців, білорусів).
Світ давнього слов’янина. В глибоку давнину, коли створювалися міфи, слов’яни займалися землеробством і скотарством, жили в лісах і степах, селилися по берегах річок. Древній слов’янин відчував себе частинкою природи – грізною і милостивою одночасно.
Безкраї ліси, повноводні ріки, великі болота оточували невеликий обжитий світ слов’янина-орача. Дикі звірі ходили поруч з житлом людини, тому селища, поля і пасовища доводилося огороджувати. Природа могла обдарувати хлібороба гарною погодою, а значить, і урожаєм, але могла покарати посухою або заморозками.
З-за суворих природних умов слов’янам доводилося важче, ніж народам Середземномор’я. До того ж поблизу жили степові кочівники, які часто турбували слов’ян своїми набігами.
Ліси. Багато користі приносив слов’янину оточував його ліс: з дерева будували оселі та укріплення, дровами обігрівалися в холодні зими, освітлювали лучиною будинок, з дерева робили посуд та інші предмети побуту. В лісі мисливці добували дичину, хутро, мед диких бджіл, а часом там доводилося шукати притулку від ворогів – степовиків. Але ліс змушував людину багато працювати: розчищати землю під ріллю, прорубувати дороги. В лісовій гущавині водилися дикі звірі.
Тому древній слов’янин ставився до лісу з побоюванням: населив його в своїй уяві страшними істотами – лешими. Лісовик, за уявленнями стародавнього слов’янина, любить лякати людей, забрели в його володіння, дуріти над подорожніми і заводити їх у гущавину, забирати дітей.
Поле. Відкритий простір степу приваблювало слов’ян родючими землями і великими пасовищами. Але от біда: степові кочівники – гуни, авари, хозари, угри, печеніги – несли слов’янським поселенням руйнування і смерть. Зберігся переказ про те, як в незапам’ятні часи авари-обри напали на прикарпатських слов’ян.
Завоювавши їх землі, вони мучили жителів. Якщо обрин хотів кудись поїхати, то звелів замість запрягати коні в віз кількох жінок – і так їхав, поганяючи їх. Кочівники були могутньої статури, горді і пихаті. Але боги почули благання і винищили всіх слов’ян – наслали на них страшний мор, не залишилося жодного обрина.
Лише збереглася приказка у слов’ян: “погибоша аки обри”.
В уяві народу степові вороги прийняли вигляд страшних Змія Горинича і Солов’я-розбійника, з якими боролися російські богатирі.
Річки. Дуже любили слов’яни свої річки. Не випадково сама назва “слов’яни” означало спочатку людей, що живуть біля води, на березі річки. Річка забезпечувала рибою, служила літньою і зимовою дорогою, пов’язувала поселення і племена між собою. Ніжні імена давалися річках: Вісла, Лаба, Влтава, Маріца.
Найласкавіші слова співали в піснях, присвячених Дніпру-Славутичу, Волзі-матінці, Дунаю. Водну стихію слов’яни населяли водяними і русалками. “Дідусь водяний – начальник над водою”, – говорилося в прислів’ї. Слов’янська міфологія Життя і міфи давніх слов’ян