Михайло Опанасович Булгаков – письменник складний, але в той же час ясно й просто викладає найвищі філософські питання у своїх творах. Його роман “Біла гвардія” розповідає про драматичні події, які розгортаються в Києві взимку 1918-1919 років. Роман відкривається чином 1918 року, символічним зоряним нагадуванням про кохання (Венера) і війні (Марс).
Читач входить у дім Турбіних, де є висока культура побуту, традицій, людських відносин. У центрі твору родина Турбіних, що залишилася без матері, берегині домашнього вогнища. Але цю традицію вона передала своїй дочці – Олені Тальберг. Молоді Турбіни, приголомшені смертю матері, все ж зуміли не загубитися в цьому страшному світі, змогли залишитися вірними собі, зберегти патріотизм, офіцерську честь, товариство і братерство.
Мешканці цього будинку позбавлені зарозумілості, манірності, святенництва, вульгарності. Вони привітні, поблажливі до слабкостей людей, але непримиренні до порушень порядності, честі, справедливості.
Будинок Турбіних, в якому живуть добрі, інтелігентні люди – Олексій, Олена і Миколка – символ високодуховної гармонійної життя, заснованої на кращих культурних традиціях попередніх поколінь. Цей будинок “включений” в загальнонаціональне буття, це оплот віри, надійності, життєвої стабільності. Олена, сестра Турбіних, – хранителька традицій будинку, в якому завжди приймуть і допоможуть, обігріють і посадять за стіл. А будинок цей не лише гостинний, але ще і дуже затишний.
Революція і громадянська війна вторгається в життя героїв роману, ставлячи кожного перед проблемою морального вибору – з ким бути? Замерзлий, напівживий Мишлаєвський розповідає про жахи “окопного життя” і зраду штабу. Чоловік Олени, Тальберг, забувши про обов’язок російського офіцера, таємно і боягузливо біжить до Денікіну. Петлюра оточує місто. У цій непростій ситуації важко зорієнтуватися, але герої Булгакова – Турбіни, Мишлаєвський, Карась, Шервінский – роблять свій вибір: вони йдуть в Олександрівське училище, щоб готуватися до зустрічі з Петлюрою. Поняття честі визначає їх поведінку.
Герої роману – сім’я Турбіних, їхні друзі та знайомі – те коло людей, які зберігають споконвічні традиції російської інтелігенції. Офіцери Олексій Турбін і його брат юнкер Миколка, Мишлаєвський, Шервінский, полковник Малишев і Най-Турс викинуті історією за непотрібністю. Вони ще намагаються чинити опір Петлюрі, виконуючи свій борг, але генштаб їх зрадив, на чолі з гетьманом покинувши Україну, віддавши її жителів на відкуп Петлюрі, а потім німцям.
Виконуючи свій обов’язок, офіцери намагаються берегти юнкерів від безглуздої загибелі. Малишев першим дізнається про зраду штабу. Він розпускає створені з юнкерів полиці,… щоб не проливати безглуздо кров. Дуже драматично показав письменник становище людей, покликаних захищати ідеали, місто, вітчизну, але зраджених і покинутих напризволяще. Кожен з них по-своєму переживає цю трагедію. Олексій Турбін ледве не гине від кулі петлюрівця, і лише мешканка передмістя Рейс допомагає йому вберегтися від розправи бандитів, допомагає йому сховатися.
Ніколку рятує Най-Турс. Миколка ніколи не забуде цієї людини, справжнього героя, не зломленого зрадою штабу. Най-Турс веде свій бій, в якому гине, але не здається.
Здається, що Турбіни та їх коло загине в цій круговерті революції, громадянської війни, бандитських погромах… Але ні, вони вистоять, так як є в цих людях щось, здатне оберегти їх від безглуздої загибелі.
Вони мислять, мріють про майбутнє, намагаються знайти своє місце в цьому новому світі, так жорстоко отторгнувшем їх. Вони розуміють, що Батьківщина, сім’я, любов, дружба – це цінності, з якими людина не може розлучитися так просто.
Центральним образом твору стає символ Дому, рідного вогнища. Зібравши в нього героїв напередодні Різдва, автор замислюється про можливу долю не тільки персонажів, але і всієї Росії. Складовими простору Будинку стають кремові штори, білосніжна скатертина, на якій розташовані “чашки з ніжними квітами зовні і золоті всередині, особливі, у вигляді фігурних стовпчиків”, зелений абажур над столом, пічка з кахлями, історичними записами і малюнками: “Меблі старого і червоного оксамиту, і ліжка з блискучими шишечками, потерті килими, строкаті і малинові… найкращі на світі шафи з книгами – всі сім пишних кімнат, виховували молодих Турбіних…”
Малого простору Будинку протиставлено простір Міста, де “виє і в’є завірюха”, “бурчить стривожена утроба землі”. В ранній радянській прозі образи вітру, хуртовини, бурі сприймалися як символи ламання звичного світу, суспільних катаклізмів, революції.
Роман закінчується на оптимістичній ноті. Герої на порозі нового життя, вони впевнені, що самі важкі випробування залишилися позаду. Вони живі, в колі сім’ї та друзів знайдуть своє щастя, невіддільне від нового, поки ще не зовсім ясною майбутньої перспективи.
Булгаков М. А. оптимістично і філософськи урочисто закінчує свій роман: “Все пройде, страждання, муки, кров, голод і мор. Меч зникне. А ось зірки залишаться, коли і тіні наших тіл і справ не залишиться на землі. Немає жодної людини, яка б цього не знав. Так чому ж ми не хочемо звернути свій погляд на них? чому?”