“Щоденник Базарова” твір

У листі до В. Ф. Миницкому Тургенєв зізнавався: “Найкраща пора в житті людини – його молодість… тому, що тоді в ньому запалюється і горить те “священне полум’я”, над яким сміються тільки ті, в чиїх серцях воно або згасло, або ніколи не спалахувало”, “знайте, що без віри, без глибокої і сильної віри не варто жити…”

Таким героєм у романі “Батьки і діти” Івана Сергійовича Тургенєва є Євген Базарів. Я почав вести щоденник від імені героя, тому що ця особистість дуже оригінальна і суперечлива, а з такими, по-моєму, стикатися завжди цікаво. Знайомтеся з щоденником, з кількома сторінками його життя.

Приїхав додому, думаю на шість тижнів. Як вийде. Батьки дуже зраділи. Мати вся сполошилася і взбегалась. До чого тільки така метушня? Енюша?! А я ж дорослий, втім, для батьків ми завжди діти!

Нудьга жахлива. Щось мене постійно турбує, не зрозумію що.

Втомився… все набридло…

Батько набрид зі своєю поганою манерою ходити навколо! Остогидли його розмови про селян, прогрес! До чого мені все це?!

Ходив у село. Мужики зустрічалися всі обшарпані, на поганих клячонках. Бідність і злидні відчувається у всьому.

Легко говорити з мужиками. Вони мене розуміють, і я їх теж. Хоча всі вони нечеми і холопи!

Допомагав батькові лікувати мужиків. Одному перев’язав ногу, іншому вирвав зуб…

На душі полегшало.

Знову мучить незрозуміле передчуття. Привезли чоловіка хворого на тиф. Шкода його. Батько сказав, що порятунку немає.

Настрій хороший. Давно не вправлявся в розтині…

Сьогодні розкрив померлого тифозного мужичка. Дивно, як смерть може спотворити людини. Їв, спав, ходив, страждав і радів – нехай рідко. А все в одну мить звичайно, нікому не потрібно. Навіть перед самим кінцем не зміг вибратися з-під постійного, задушливого гніту залежності і рабської покори. Російський мужик… Як принижений він, як не знає своїх сил! Тільки зрідка – бачив я – піднімається в цих забитих мужичках російська вільна сила, відіб’ється в гарних рисах міцного особи щось вільне, вільне. І згаснуть знову очі, тільки виллється в пісні та танці ця російська сила. Стояв я над скрюченим трупом зі скальпелем, і, не приховую, пробрав мене на мить замогильний, страшний дух… Як подумаєш – всі ми рівні перед смертю. Забере, кого хочеш – не запитає, титан ти, пігмей, чи потрібен ти людям не потрібен, доробив свою справу або ще безодня попереду. Ось і зараз – хто знає – може, за простий поріз пальця ця відьма з косою прибере до рук.

Втім, що за дурниця! Ми ще поборемося!

Чорт його знає, що за думки приходять у голову! Все ввижається той образ; не працюється – вийду в сад, і миготить серед дерев її красива фігура. Так що брехати собі! Помру я, напевно. Нерозумно. А що зробиш? Проти людей, проти живої сили, проти себе міг би піти і, бути може, перемогти, а проти старої-смерті? Що з нею зробиш? Як гидко усвідомлювати себе безсилим! А життя, як на зло, так чертовски хороша.

Ніч за вікном, темінь. Ось він – кінець. Не думав я, що так судилося закінчити. Справи мої погань. Ну немає!

Думки тошные, важкі, груди від них тисне… Стара штука – смерть, а кожному новиною. Кінець, кінець… Раніше сам заперечував, а тепер прийшла і моя черга… Ну, ні, поки є сили, буду боротися! Одна думка тепер… як би не втратити… хочу її побачити! Треба сказати батькові. Сказати…

Все те ж. Ще гірше. Якщо померти – так разом! Ан, ні, хоче мене стара помучити наостанок… Життя! Життя! Адже я любив тебе! Тільки не забуватися. Я знаю, що мені залишилося. Вже небагато. Хто б зрозумів мене? Як страшно хочеться, щоб зрозумів хто-небудь мою пекельну душу з усіма її неправильностями… і оцінив би, як вірний друг… і тихо й твердо сказав би: “Спасибі! За все, що було і чого не було”. “Хтось”… Навіщо я себе обманюю? Це вона… Я її хочу бачити! Ось як рассиропился під кінець. Як Аркадій… Але ні, я інший.

Я вмираю… Як боляче! Ось так іти з життя, не зазнавши щастя, не давши його цілком іншим. Любов сліпа, вона божевільна… Я знаю, що не можна і неможливо, але як увійде вона, чиста, красива, нескінченно дорога, жалюгідну кімнату… Я марю на папері… Нічого, нічого немає. А все ж таки я люблю її”.

У книзі В. С. Тургенєва “Батьки і діти”:

Вже багато років без утомленья

Ведуть війну два покоління,

І в наші дні в будь-якій газеті

Вступають в бій “Батьки” і “Діти”,

Вражають один одного ті і ці,

Як колись, у старовину…

Хто ж мені миліше?

Нечупара і хірург Базарів?

Відповідь готова: Так, він, Базарів!

Героя видно за прикметами,

А в нігіліста цьому похмурому

З його ліками, з ланцетом,

Геройства немає сліду,

Несіть же йому вінець!

Я вважаю, що щоденник характеризує героя, пояснює риси його характеру, іноді незрозумілі, дивні, незрозумілі вчинки. Євгеній Базарів – новий тип людей, він виглядає самотнім у порівнянні з іншим товариством і тому свої думки може довірити лише щоденника. Головна біда в тому, що Базаров не може відповісти на фатальне “ну, а далі?”

Таке самотність, з моєї точки зору, пов’язане з тим, що Базарів стояв лише “напередодні майбутнього”. “передові борці, кидаються на твердиню, майже завжди гинуть: вона здається тільки наполегливою послідовникам”.

Базарів – живий, допитливий розум, суворо перевіряє свої погляди на життя життям. А ці погляди формувалися в одну з найскладніших епох, коли передові люди країни болісно шукали теорію, здатну пояснити світ і сприяти його зміни. Це чудово видно з щоденника героя.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам