Кожна людина, якщо він не хворий, повинен працювати – це знають навіть малюки. Працювати ми вчимося десь років з двох, якщо не раніше – спочатку це самообслуговування, щоб полегшити роботу мамі або виховательки в дитячому садку. Потім, в школі, ми вчимо грамоти, основ наук – це дуже нелегка робота. І, зрештою, закінчивши школу, кожен учень обирає собі спеціальність за смаком.
І досить часто на цей вибір впливають не тільки здібності і схильності юнака чи дівчини, а та побажання їх близьких. Іноді буває й таке – мама мріяла стати балериною, співачкою чи актрисою, та щось перешкодило чи здоров’я, або інші обставини. А мрія залишилася, тільки тепер вся надія на доньку.
Раніше, за царя Гороха, все було простіше – діти навчалися у батьків, допомагали їм з найменшого віку, а потім продовжували їх справа. Тепер, в наш час все стало набагато складніше, але й набагато цікавіше – ти можеш обрати собі будь-яку професію, до якої душа лежить, а далі тільки від твоїх старань залежить, яким ти будеш спеціалістом.
Мої батьки ходять на роботу щодня. Батько – викладач у школі, а мама – дитячий лікар. Папу поважають всі діти з нашого класу, так і з інших теж, так як його уроки фізичної культури цікаві і корисні. Він не тільки вчить нас розвивати силу, спритність, швидкість рухів, а ще й грає з нами у футбол, волейбол, баскетбол, організовує естафети, а восени водив нас у похід в ліс разом з паралельним класом. Коли тато був ще хлопчиком, йому дуже подобалося займатися спортом.
У молодших класах він ходив у секцію волейболу, а потім, з чотирнадцяти років, почав тренуватися в фехтувальної секції спортклубу. Багато цікавого розповідав він про тих далеких роках: і про змаганні з іншими клубами, про поїздки на турніри і чемпіонати, про перемоги та поразки його команди. Від тих далеких подій залишилося чимало фотокарток – тато з тренером, з друзями, під час поєдинків. Залишилася і його заслужена бойова подруга – рапіра з поламаним клинком, яку сам батько ремонтував перед відповідальними змаганнями.
Отож цілком зрозуміло, чому після закінчення школи він пішов вчитися в інститут фізичної культури – по-перше, щоб не розлучатися зі спортом, і по-друге, щоб бути схожим на свого тренера, якого він поважає і зараз. Мама моя з дитинства мріяла бути листоношею, їй подобалося носити в старій синій сумці газети та журнали, а особливо приємно було роздавати листи, які вона сама і малювала, так як писати ще не вміла. Потім, коли мама підросла, дуже серйозно захворіла її двоюрідна сестричка. Це, мабуть, і вплинуло на бажання моєї мами стати дитячим лікарем. Довгих шість років вона вчилася в медичному інституті, так як це нелегка справа – лікувати дітей!
Є такі діти, які бояться лікарів, так як хвороба – це біль, неприємні відчуття. А я от не боюся стоматологів, так як розумію: лікар бажає зробити нам добро, турбується про наше здоров’я. Так от треба трошки потерпіти, щоб потім не стало гірше.
Зараз мама працює в дитячій лікарні, а вдома нам розповідає про важкі або веселих випадки зі своєї практики. Часто мами немає відпочинку навіть у вихідні дні – коли хворіють діти знайомих або друзів, всі звуть маму, так як вона уважна до малечі, сочувственная і серйозна. Мама вчить і мене допомагати їй. Звичайно, лікувати хворих я не можу, але мені так подобається, коли мама мені посміхається та ще й похвалить: “От молодець, донечко, випрала і висушила мій білий халат і шапочку!” Мені здається, моя мама в цьому вбранні схожа на Снігуроньку.
Ось дивлюся я на маму та й думаю: хоч і нелегка робота у дитячого лікаря, але яка ж почесна і відповідальна, так і цікава, звичайно. Напевно, піду я теж вчитися в медичний інститут, щоб бути таким добрим лікарем, як мама. Може, мене теж малюки будуть називати “Доктор Айболить”.
Мама попередила мене, що в інститут приймають тільки тих, хто добре вчиться у школі. Ось я і намагаюся отримувати найвищі оцінки, а біологію вивчаю ще й додатково, так як мені це може знадобитися у майбутньому. І ще признаюся: батько вчить мене грати в шахи, так як він переконаний, що ця гра розвиває логічне мислення – він хоче, щоб я стала розумною і розважливою.
Думаю, це також знадобиться у моїй майбутній професії.