Ікони часто називали “книгами для тих, хто грамоти не розуміє”. У наш час суцільної грамотності це визначення може здатися недоречним, але я б замінила тільки одне слово, і тоді стане зрозумілим моє власне ставлення до ікони. Вона – книга для тих, хто слова не розуміє, так як “слухати” її треба душею.
І щоб “почути” іконний оповідь, необхідно знати мову релігійного живопису, так як в іконі все не так, як у традиційного живопису, звичайною для більшості з нас.
Ще з часів Стародавньої Русі писання ікон вважається справою богоугодною, а професія іконописця належить до почесним. Існує стійке переконання, що іконний образ створює не художник, а ангел Господній, який спустився з небес. А сам іконописець є знаряддям Божого Помислу, тому перед початком роботи він обов’язково повинен звертатися за благословенням.
Головна увага в іконописі відводиться символів, які виступають у ролі своєрідного носія інформації. Тому перед віруючими, знайомими зі знаково-образною системою іконопису, відкривають свої душі живописні зображення образів святих і окремих сюжетних сцен релігійного змісту. Так, наприклад, зображення пророка Іоанна в череві китовому, звідки пророк вибрався неушкодженим на третій день, означає і воскресіння Христа.
Існує своя символіка і в розміщенні персонажів у сюжетних сценах, а також символіка жестів: рука персонажа, прикладена до щоки, означає смуток, а простертая вперед з відкритою долонею – покірність. Символічним є і німб навколо голови зображеного, що означає видимий знак святості, небесного блаженства, а також владу і могутність. Тварини і птахи на іконах теж мали символічне значення, як і окремі предмети, які ніколи не зображувалися на них тільки заради краси.
Не менш важливою є і символіка кольору, який іноді називають душею живопису (білий – чистота, зелений – юність, чорний – смерть).
Світ ікони є світлом ідеальним, світлом духовних цінностей. А тому, наповнюючи душу чистим і щирим трепетом, він збагачує її, кличе до самовдосконалення і любові до людей і Бога.