Що робить Иудушку Головльова “Вічним типом?”

Тип пустослова (Іудушки Головльова) – художнє відкриття М. Е. Салтикова-Щедріна. До цього в російській літературі, у Гоголя, Достоєвського, зустрічалися образи, що віддалено нагадують Иудушку, але це лише легкі натяки. Ні до, ні після Салтикова-Щедріна ніхто не зумів зобразити образ пустозвона з такою викривальною силою і ясністю. Иудушка Головльов – тип єдиний у своєму роді, геніальна знахідка автора.
Салтиков-Щедрін, створюючи свій роман, ставив перед собою завдання: показати механізм руйнування сім’ї. Душею цього процесу був, без сумніву, Порфишка-кровопивец. Само собою зрозуміло, що особливу увагу автор приділяв розробці саме цього образу, цікавого, крім усього іншого, і тим, що він постійно змінюється, аж до останніх сторінок, і читач ніколи не може бути впевненим у тому, яким конкретно виявиться даний образ в наступній главі. Портрет Іудушки ми спостерігаємо “в динаміці”. Побачивши вперше несимпатичних “відвертого дитини”, подлизывающегося до матері, підслуховував, наушничающего, читач навряд чи може уявити те огидне, що викликає здригання створення, яке кінчає з собою в кінці книги. Образ змінюється до невпізнання. Тільки ім’я залишається незмінним. Як Порфирій стає Иудушкой з перших сторінок роману, так Иудушкой і вмирає. У цьому імені звучить щось дивно

Підленьке, так вірно виражає внутрішню сутність цього персонажа.
Одна з головних рис Іудушки (не рахуючи, зрозуміло, пустослів’я) – лицемірство, разюча суперечність між благонамеренными міркуваннями і брудними устремліннями. Всі спроби Порфирія Головльова урвати собі шматок побільше, утримати зайву копійку, все його вбивства (ніяк інакше й не назвеш його політику відносно рідних), словом все, що він робить, – супроводжується молитвами і благочестивими промовами. Поминаючи через кожне слово Христа, Иудушка посилає на вірну загибель свого сина Петю, домагається племінницю Анниньку, відправляє власного немовляти у виховний будинок.
Але не тільки подібними “богоугодними” промовами нищить Иудушка домочадців. У нього є ще дві улюблені теми: сім’я і господарство. На цьому, власне, простір його сповіді та обмежується в силу повного невігластва і небажання бачити що-небудь, що лежить за межами його маленького мірка. Однак ці побутові розмови, які не проти повісті і матінка Аріна Петрівна, в устах Іудушки перетворюються на нескінченні повчання. Він просто-таки тиранить всю сім’ю, доводячи всіх до повної знемоги. Звичайно, всі ці улесливі, нудні промови нікого не обманюють. Мати з дитинства не довіряє Порфишке: надто вже він переграє. Лицемірство, поєднане з невіглаством, не вміє вводити в оману.
Є в “Панів Головлевых” кілька сильних сцен, які змушують читача майже фізично відчути стан пригніченості від обволікаючих промов Іудушки. Наприклад, розмова його з лежить при смерті братом Павлом. Нещасний вмираючий задихається від присутності Іудушки, а той, начебто не помічаючи цих метань, “по-родинному” жартує над братом. Жертви Іудушки ніколи не відчувають себе настільки беззахисними, як у моменти, коли його марнослів’я виражається в “нешкідливих” подшучиваниях, яким немає кінця. Така ж напруженість відчувається в тому місці роману, де Аннинька, майже знесилені, намагається вирватися з дядиного будинку.
Чим далі триває розповідь, тим більше людей потрапляє під гніт Иудушкина тиранства. Він нищить всіх, хто потрапляє в його поле зору, при цьому сам залишаючись невразливим. І все ж навіть у його броні бувають тріщини. Так, він дуже боїться прокляття Аріни Петрівни. Вона ж приберігає це свою зброю, як останній засіб проти сина-кровопивца. На жаль, коли вона й справді проклинає Порфирія, це не справляє на нього, якого він сам боявся. Ще одна слабкість Іудушки – страх перед відходом Евпраксеюшки, тобто боязнь порушити раз і назавжди заведений уклад життя. Однак Евпраксеюшка може тільки загрожувати своїм відходом, сама ж залишається на місці. Поступово і цей страх господаря Головльова притупляється.
Весь життєвий уклад Іудушки – переливання з пустого в порожнє. Він вважає неіснуючі доходи, уявляє собі якісь неймовірні ситуації і сам же вирішує їх. Поступово, коли не залишається навколо нікого з живих, кого можна було б заїсти, Иудушка починає мучити тих, хто є йому в уяві. Він мстить всім без розбору, невідомо за що: дорікає мертву матір, штрафує мужиків, грабує селян. Це відбувається все з тією ж в’їдається в душу фальшивої ласкавістю. Тільки чи можна сказати “душа” про внутрішньої сутності Іудушки? Салтиков-Щедрін не говорить про суть Порфишки-кровопивца інакше, як порох.
Кінець Іудушки досить несподіваним. Здавалося б, як може покінчити з собою себелюб, що йде по трупах, скопидом, загубивший всю сім’ю заради своєї наживи? І тим не менш Иудушка, видно, починає усвідомлювати свою провину. Салтиков-Щедрін ясно дає зрозуміти, що хоч і прийшло усвідомлення порожнечі, непотрібності, але відродження, очищення вже неможливо, так само як і подальше існування.
Иудушка Головльов дійсно “вічний тип”, який міцно увійшов у російську літературу. Його ім’я стало вже прозивним. Можна не читати роману, але знати це ім’я. Вживається воно нечасто, але все-таки зрідка чується в мовленні. Безумовно, Иудушка – літературне перебільшення, купа різноманітних вад у повчання нащадкам. Вади ці в першу чергу – лицемірство, пустозвонство, нікчемність. Иудушка – уособлення особистості, прямо йде до саморуйнування і не усвідомлює цього до самого останнього моменту. Як не перебільшений цей персонаж, але вади його-людські, невигадані. Саме тому тип пустозвона вічний.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: