Вже в ранніх віршах Михайла Юрійовича Лермонтова звучать головні мотиви його творчості: відчуття свого обрання, прирікає поета на поневіряння, на самотність у світі.
В поезії Лермонтова створена унікальна філософська концепція самотності. У ранній період ця тема розкривається їм у традиційно романтичному ключі. Сімейна трагедія (рання смерть матері, вимушена розлука з батьком) позбавила хлопчика того, що називається “родовим гніздом”. Поет напружено гикатиме людської гармонії в любові і дружбі, але так і не зможе знайти її.
Суворий час наклало на Лермонтова свій відбиток: за Герцену, це були роки “мовчазних страждань з хусткою в роті”. Це час вирішення складних соціальних і філософських проблем час роздуму над місцем людини в світі і суспільстві. Поезія Лермонтова стала художнім відображенням цих роздумів.
У вірші “Станси” ми знаходимо несподівані для молодої людини, занадто песимістичні ноти:
Я звик до самотності,
Я б не вмів ужитися з одним,
Ні з ким у вітчизні не попрощаюсь –
Ніхто про мене не пошкодує.
Самотність ліричного героя не нав’язане йому світом, але обрано їм добровільно як єдино можливий стан душі. Ні будинок, ні вітчизна не становлять необхідних елементів його існування. Звідси починається саме лермонтовська трактування теми самотності, яке тотожне вигнання і мандрівництва. Світ відкидає героя, і герой, у свою чергу, відкидає цей світ, йде від нього:
Изгнаньем з рідної країни
Хвалюся всюди, як свободою…
Мотив самотності стає основним у поезіях “В’язень”, “Скеля”, “Листок”, “Виходжу один я на дорогу”. Поет звертається до фольклорних образів (наприклад, у вірші “В’язень”), що виводить вміст цих поетичних шедеврів за межі суб’єктивних переживань, робить почуття і думки Лермонтова близькими і зрозумілими народному свідомості.
У вірші “На півночі дикому” мотив такий: відсутність відгуку на людські почуття, душевну самотність. Безмежним простором розділені сосна і пальма. Тут у Лермонтова також провідною думкою стає думка про самотність людини у світі.
У поезії Михайла Юрійовича самотність і свобода дуже близькі. Так, у вірші “Бажання” (“Відчиніть мені в’язниці”) ліричний герой просить спочатку тільки тимчасову свободу:
Дайте раз на життя і волю,
Як на чужу мені частку,
Подивитися ближче мені.
Але в другій частині з’являється “палац високий” з фонтаном, який би “в мечтаньях раю… присипляв і пробуджував”.
“В’язень” був написаний поетом, коли його тримали під арештом перед першою посиланням. Тепер мрії героя обмежені бажанням солодко поцілувати “красуню младую” і полетіти на коні в степ, як вітер”. Свобода мислиться єдиною справжньою цінністю, навіть без дівиці і палацу. Друга частина вірша, що починається словами. “Але вікно в’язниці високо…”, а закінчується – “ходить в темниці нічний без відповіді вартовий”. “Чорноока” тут теж фігурує, але саме як відсутня мрія. Остання строфа ( “Самотній я – ні відради // блакитні Стіни кругом..”) лише описує місце ув’язнення. Акцент зроблений не на мрії про свободу, а на факті непереборної несвободи і нескінченному самоті героя.
У любовній ліриці поета також присутній мотив самотності:
І вірш божевільний, прощальний вірш
В альбом твій кинув для тебе,
Як слід єдиний сумний,
Який тут залишу я.
Перед нами немов сторінки щоденника, де відображені всі відтінки пережитого: від божевільної надії до гіркого розчарування. Ліричному героєві судилося залишитися самотнім і незрозумілим оточуючими. Це в черговий раз посилює впевненість поета в своїй обраності.
Але людина не може бути самотній, він шукає гармонію з оточуючим його світом. Картина величного спокою постає перед нами у вірші “Виходжу один я на дорогу…”:
У небесах урочисто і чудно!
Спить земля у сяйві блакитному…
Ця заспокійлива картина відтіняє пориви неспокійного людського духу, що прагне до такої ж гармонії. Прагнення до ідеальне царство мрії знаходить втілення у виникненні мотивів сну. Однак це не “сон-смерть”, а “сон-відпочинок”, злиття людини з сповненого гармонії життя природою.
Одного разу, здаючи іспит в університеті професор Победоносцеву, Лермонтов заявив: “Пан професор, того, що я зараз говорив, ви нам не читали на лекціях, тому що це дуже ново і до вас ще не дійшло”. Це фрази поет висловив головну причину свого самотності: його думки і судження для Росії того часу були незрозумілими і навіть революційні. Саме тому його не розуміли дуже багато. За “вільнодумство” поета два рази відправляли у заслання і постійно піддавали жорсткій цензурі його вірші. Але, незважаючи ні на що, Лермонтов знаходив у собі сили боротися, відкрито висловлювати свої думки, протистояти дійсності, прагнути до свободи суджень, прирікаючи себе на довічне самотність.