Що мені найбільше подобається в поемі Василь Тьоркін

Кажуть, що збиралися поставити або вже поставили пам’ятник бійцеві Василю Теркину. Пам’ятник літературному героєві – річ взагалі рідкісна, а в нашій країні особливо. Але мені здається, що герой Твардовського заслужив цю честь по праву. Адже разом з ним пам’ятник отримують і мільйони тих, хто так чи інакше був схожий на Василя, хто любив свою країну і не жалів своєї крові, хто знаходив вихід зі скрутного становища й умів жартом скрасити фронтові труднощі, хто любив пограти на гармоні і послухати музику на привалі. Багато з них не здобули навіть своєї могили. Нехай же пам’ятник Василю Теркину буде і їм надгробком.

Поема Твардовського була дійсно народною, вірніше солдатської поемою. За спогадами Солженіцина, солдати його батареї з багатьох книг воліли найбільше її так “Війну і мир” Толстого. У своєму творі мені хотілося б зупиниться на тому, що мені найбільше подобається в поемі “Василь Тьоркін”. Найбільше мені подобається в творі Олександра Трифоновича мову, легкий, образний, народний. Вірші його так і запам’ятовуються самі. До душі незвичність книги, те, що кожна глава є закінченим, окремим твором. Сам автор сказав про неї так: “Ця книга про бійця, без початку і кінця”.

І те, що автор пропонує:

Словом, книгу з середини

І почнемо. А там піде…

Це, здається, робить героя ближче і зрозуміліше. Дуже правильно і те, що поет приписав Теркину не так вже багато геройських подвигів. Однак переправи, збитого літака так взятого в полон мови цілком достатньо. Якби мене запитали, чому Василь Тьоркін став одним з моїх улюблених літературних героїв, я б сказав: “Мені подобається його життєлюбність. Дивіться, він на фронті, де щодня смерть, де ніхто “не зачарований від осколка – дурня, від будь-якої дурної кулі”. Часом мерзне або голодує, не має вести від рідних. А він не сумує. Живе і радіє життю:

Адже він у кухні – з місця,

Курить, їсть і п’є зі смаком

На позиції будь-якої.

Він може переплисти крижану річку, тягти, надриваючись, мови. Але ось вимушена стоянка, “а мороз – ні стати, ні сісти”. І Тьоркін заграв на гармоні:

І від тієї гармошки старої,

Що залишилася сиротою,

Якось раптом тепліше стало

На дорозі фронтовий.

Тьоркін – душа солдатської компанії. Недарма товариші люблять слухати його то жартівливі, а то й серйозні розповіді. Ось вони лежать в болотах, де перемокшая піхота мріє вже навіть про те, “хоч би смерть, так на сухому”. Сипле дощик. І навіть покурити не можна: розмокнули сірники. Солдати всі клянуть, і здається їм, що “гірше немає вже біди”. А Тьоркін посміхається і починає довге міркування. Говорить він про те, що поки солдатів відчуває лікоть товариша, він сильний. За ним батальйон, полк, дивізія. А то й фронт. Та що там: вся Росія! От минулого року, коли німець рвався до Москви і співав “Москва моя”, тоді і потрібно було кручиниться. А нині німець зовсім не той, “цієї пісні торішньої нині німець не співак”. А ми про себе думаємо, що і минулий рік, коли зовсім нудно було, знаходив Василь слова, що допомагали товаришам. Такий вже у нього талант. Такий талант, що лежачи в мокрому болоті, засміялися товариші, легше стало на душі.

Але найбільше мені подобається глава “Смерть і воїн”, у якій герой поранений лежить і замерзає, і здається йому, що прийшла до нього смерть. І стало важко сперечатися йому з нею, тому що закінчувався він кров’ю і хотів спокою. І чого вже, здавалося, триматися за це життя, де вся радість – то в тому, що або замерзнути, або рити окопи, або боятися, що вб’ють тебе… Але не такий Василь, щоб легко здатися Косою.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам