Євген Гребінка по-синівськи любить свою рідну Полтавщину за її розкішну природу, синє, як море, степ, щебетання жайворонка і розписні сади. Кращого місця на землі для нього немає. Тут його коріння, отчий край, над яким витає дух предків. Так сприймати красу природи і гармонію може лише духовно багата людина! З хлібом у душу всмоктав він полтавський говір і жарти, ділив з добрими працьовитими земляками печаль і радість, ніжну замечтавшуюся пісню, полтавські галушки. Часто звертався до цього джерела, щоб оживити патріотичні почуття. Полтавщина була для нього рецептором духовно-емоційного життя, крилом, правдою, життям.
У кожного з нас є своя маленька Батьківщина. Для мене – це вічно юне Тернопілля. Про його стіни ламали свої шаблі турки, поляки намагалися поневолити. І вистояв мій край, так як живе в ньому відлуння козацьких дум, надихає працьовитих і національно свідомих людей віще Шевченкове слово, шепіт Франкових лип і спів незрівнянної Соломії. А чи відома вам наша духовна Мекка – Зарваниця, до якої йдуть прочани не тільки з Європи, а й далекої Америки? Чудотворна Богородиця оберігає мою батьківщину. Мене приваблює краса моїх рідних місць. Хоча немає у нас степів безкраїх, але є чудові поля, які влітку колосяться буйними хвилями хлібів і зеленими килимами буряків, є вишневі сади і парки, невисокі гори і ошатні лісу… Все мені до болю близьке і рідне, так як це – моя земля.
“Може, десь земля є краща й вища, а над нею небо золоте, та мені найкраща та, де вишня мамина цвіте”. І це воістину так. Хоч повільно, але впевнено ступає життя за моєю Тернопільщині. Несе вона минулу славу в прийдешні століття, новітньої красою окрилює її, багатіє волею і добром. Це наш маленький рай на землі, і він буде зі мною завжди, де б я не ступала.