Звичайно, висновок про переміщення вістря принесеного релігією шкоди в особисту сферу не можна розуміти, як констатацію вже завершується соціального процесу. Мова йде про тенденції, що проявляється все більш виразно, але далеко ще не прийшла до свого логічного завершення. Цей висновок не скасовує загальних положень про об’єктивне шкоду релігії в суспільстві, про те, що релігія гальмує соціальний прогрес, заважає будівництву гуманізму, несумісна з науковим світоглядом, що вона взаємодіє з іншими пережитками минулого, закріплює їх і в той же час сама харчується ними, але конкретизує ці загальні положення, виявляє діючу тут тенденцію, з’ясовує механізм шкідливого впливу релігії.
Релігія дає людині хибне, перекручене уявлення про дійсність, віруючий бачить навколишній крізь “містичне туманне покривало”. Вона зміщує реальні масштаби цінностей: знецінює справжні і звеличує ілюзорні, хибні, підпорядковує життя ілюзіям, безплідною, нереальною фантазії. Релігія вселяє людині уявлення про сенс та мету життя, які перебувають за її межами, і позбавляє його можливості пізнати справжні, земні зміст, мету та радість життя. Все навколишнє віруючої людини – природа, суспільне середовище, у якій він живе, люди, з якими він спілкується, – постає перед ним у специфічному, мистифицированном вірою в бога світлі. Так само формуються його духовний світ і моральні переживання.
Антигуманна сутність релігії проявляється не тільки в тому, що вона підпорядковує земну життя своїх прихильників неземним цілям і ідеалам, і в тому, як вона вчить їх жити. Антигуманний і релігійна мораль. Прагнення жити “по заповітах бога”, дотримуватися догм і приписів релігії, за образним висловом Петрова, ув’язнює людини “в монастир бездіяльною совісті і свідомості своєї гріховності. “.
Шкідливий вплив релігії на віруючої людини неминуче позбавляє його повноти життя, призводить до руйнування, дегуманізації особистості. Збіднення духовного життя людини, звуження кола його духовних потреб і запитів – неминучі наслідки духовного аскетизму. Культ страждання, прагнення до “сораспятию з Христом”, релігійне самозречення, служіння ідеалу релігійного “подвижництва”, “мучеництва”, розуміння життя як “несення хреста” – ось крайні форми прямування “заповідям божим”, що приносять серйозний моральний, а інколи і фізичної шкоди віруючій людині.
Разом з вірою в бога, з усією системою релігійних уявлень та почуттів у людини входить принижує його гідність вічна оглядка на “всевидячого”, розслаблююча покірність долі, звичка вимолювати милості у “всевишнього”, приймати як дар від щедрот його” навіть те, чого людина добивається своєю працею.
А релігійний страх! І перед невідворотним гнівом божим, тяжіє над людиною як дамоклів меч, і перед майбутніми пекельними муками. Принади раю досить відносні, ними не всякого спокусиш. А ось жахи пекла, якщо в них серйозно вірити, починають реально мучити людину ще в земному житті. Церква ж твердить, що вхід в рай до межі вузький, тоді як пекельні ворота відчинені навстіж. І віруючого весь час не покидає страх, що його чекає не райське блаженство, а жахлива доля вічного мученика в пеклі.