Рецензія на повість Приставкіна “Ночувала хмаринка золота”

Починаючи писати рецензію на твір Анатолія Приставкіна “Ночувала хмаринка золота”, хочеться написати і про самого автора. Адже. рецензія – це не тільки аналіз позитивних і негативних сторін твору а й спроба проникнути в саму суть, витоки і корені написаного.

А. Приставкін, автор повісті “Ночувала хмаринка золота”, родом, як і всі ми, з свого дитинства. Але звична для його однолітків формула “ми родом з війни” передбачає уточнення. А. Приставкін родом з дитбудинку воєнних років, де легше було вмерти, ніж вижити.

У письменника сильна була рання, за визначенням Ф. М. Достоєвського, перша пам’ять. Пам’ять ця – безотрадно гірка, але А. Приставкін їй не зраджує, не шукає в ній утіху, не намагається темні сторони врівноважити світлими. Сам письменник не без подиву згадує своє злиденне дитинство, бродяжництво: невже так було?

Повість Анатолія Приставкіна “Ночувала хмаринка золота” – це війна, її куточок, не освітлений ні спалахами “Катюш”, ні розсипом переможних феєрверків; таємниця, породжена не фронтовий необхідністю, а гнусностью задуму і здійснення. Тепер-то таємниця розкрита, тепер ми читаємо в А. Приставкіна про детдомовцах-близнюках Кузьменышах, відправлених з Підмосков’я в благодатний край – на Кавказ, де казково тепло і ситно.

Душі у повісті дитячі; долі, понівечені війною .сирітством, криміналітетом. Безпритульний, нещадний світ. Зі своїми законами і своїм беззаконням.

Кузьменышей чекає таке, про що неможливо здогадатися на початку повісті, з перших сторінок не обіцяла легкого, безжурного читання. Яка тут легкість, коли підмосковний дитбудинок живе однією несамовитої думою: “вдихнути п’янкий, дурманний запах”.

Нікому не потрібними насінням летять через війну, через зруйновані землі брати. Вони вміють вийти якщо і не сухими з води, то хоча б не піти на дно, не пустити бульбашки. Спорідненість по крові переходить в спорідненість душ. Одинадцятирічні нерозлучні близнюки. Це допомагало їм вижити, зносити всі напасті, спільно шахраювати, красти. Вони завжди разом – чотири руки, чотири ноги, дві голови – і до того схожі: ніхто не відрізнить – Колька це або Сашка. Близнюки майстерно всіх морочили, і, навіть коли не було необхідності, один видавав себе за іншого. Виручаючи один одного, було легше вижити в згубних обставин. Їх скритність стала самою натурою. Близнюки відверті тільки один з одним. Відвертість ця в тому внутрішньому єднанні, коли один настільки доповнює другого, що вони окремо не мислять, не уявляють власного існування.

Біда зближує тих, хто потрапив у неї. Коли на станції Кубань ешелон з безпритульними зустрічається з глухо загратованим ешелоном, де знемагають під замком чорноокі люди, Колька, не розуміючи, що просять воду, простягає долоню з ягодами тернини. На природний порив здатний тільки хлопчина-безпритульний. Станція живе своїм життям, не бажаючи чути крик і плач з замкнених теплушек; з репродукторів лунає: “Широка країна моя рідна. “.

Сумно і завершується ця главку, натякаючи на фатальну невипадковість зустрічі двох ешелонів.

“Наші поїзди постояли пліч-о-пліч, як два брати-близнюки, не які дізналися один одного, і розійшлися назавжди, і зовсім нічого не значило, що їхали вони – одні на північ, інші-на південь. Ми були пов’язані однією долею”. Цю зв’язок сам письменник усвідомив

Наслідки її – в подіях Степанакерта і сумгаїта під час експлуатації, Риги і Тбілісі, в чеченській війні.

А в 1944 році сховалися в горах чеченці знищили дитячий будинок. Сашко загинув жахливою смертю, бузувірської. Сцену, написану А. Приставкиным, не часто зустрінеш у нашій літературі. Колька своїми очима побачив, яку смерть прийняв його брат. Від побаченого скаламутився розум. Коли Колька везе на візку мертвого брата з виклюваними вороний очима, він ніби діє за інерцією, здійснює попередній план втекти з згубного Кавказу. Сашка для нього ще живий, і він хоче, щоб тому було зручно у візку, а в собачнике, залізному ящику під вагоном, не було холодно. Колька вів уявний розмову з убивцею: “Слухай, чечен, ти осліп, чи що? Хіба ти не бачиш, що ми з Сашком проти тебе не воюємо! Нас привезли сюди жити, так ми і живемо, а потім ми б поїхали все одно. А тепер, бачиш, як виходить. Ти нас з Сашком вбив, а солдати прийшли, тебе вб’ють. А ти солдатів станеш вбивати, і все: і вони, і ти – загинете. А хіба не краще було те, щоб ти жив, і вони жили, і ми з Сашком теж щоби жили. “Колькины міркування настільки нехитрі, що ледь не віддають юродством. Колька, звиклий бути для Сашка руками і ногами, на одвічне питання: “Ти Колька або Сашка?” – тепер відповідає: “Я – шпалери!” У новому своєму як Колька дивний. А як залишитися не дивним, переживши таке? Дивина посилюється “новим Сашком”, з’являються замість мертвого, якому так і належить вічно колесити по країні в залізному собачнике. “Нового Сашка” кличуть Алхузур – це чеченець, одноліток Кольки. Такий же самотній, неприкаяний син війни, позбавила даху і його батьків. На додачу право жити в рідному краю. Вони зближуються, коли хворий Колька в маренні кличе брата, а над ним схиляється Алхузур, ламаною російською мовою запевняючи: я і є “Саек”. Турботою, сміливістю, готовністю ділити будь-які небезпеки Алхузур доводить своє право стати Колькиным братом, називатися Кузьменышем. Колька і Алхузур ведуть себе, не погодившись з правилами, заповідями, яких дотримуються дорослі. Над ненавистю, жагою помсти запанувала братська любов. Любов допомогла вижити колишнім Кузьменышам, допомагає і новим.

Анатолій Приставкін у своїй книзі не робить вигляд, ніби минуле поросло бур’яном. “Адже, не приховую, – пише А.с Приставкін, – приходила, не могла не прийти така думка, що живі, де-то є всі ті люди, які від Його імені волю його творили”. Можливо, письменник зняв вантаж, частина вантажу з власної душі, але читацькі душі не дуже полегшив. Але справжня література – останнім часом ми знову-таки в тому переконалися – не поспішає навіяти “сон золотий”. Вона закликає читачів до роздумів і душевної роботи, до сумнівів у собі, уваги до оточуючих. Вона служить пересторогою майбутньому.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: