Працюючи у засекречених архівах з найвищого дозволу, Пушкін досліджував причини пугачовського бунту в Росії. Роки правління Катерини Великої були порівняно благополучними, явних передумов для повстання селян не проглядалося. Бунт був позбавлений істотних об’єктивних причин, і тому заздалегідь приречений.
Особистість Пугачова дуже цікавила Пушкіна, не дарма ж він присвячує темі пугачовського повстання відразу дві праці: документальну “Історію пугачовського бунту” і “Капітанську дочку”. Пушкін назвав “російський бунт безглуздим і нещадним”, що не має довгострокових цілей. Необґрунтована жорстокість – обов’язкова риса селянських повстань. Навіщо, питається, стратити дружину коменданта фортеці? Адже якщо кару захисників фортеці можна пояснити законами військового часу, то вбивство беззбройною жінки пояснити неможливо.
Пугачов вміло використовує віру народу в “правильного” царя, царя-рятівника. Він веде себе так, як прості люди уявляють собі поведінку справжнього царя, наділяє титулами своїх наближених. З істинно царською широтою він говорить Гриневу: “Стратити так стратити, милувати так милувати”. Потрібно сказати, що перед Гриневым він щирий і чесний, він розуміє, що Гриньова йому не провести. До того ж він уміє пам’ятати добро, цінувати щирість і вірність честі.
Задуманий Пушкіним, що він діє як лакмусовий папір: поруч з ним виявляються всі кращі якості Гриньова та все гірші Швабрина. Швабрина він бачить наскрізь, йому ні скільки не лестить, що російський офіцер присягнув руху, який очолює мужик. Він набагато більше поважає непримкнувшего до нього Гриньова. “Гришка Отреп’єв над Москвою адже царював”, – говорить він Гриневу, добровільно прирівнюючи себе до самозванця.
Шалений темперамент і сильна воля Пугачова підкреслюють неординарність його особистості. Але його роздирають протиріччя, і він, постійно творячи жорстокість, здійснює іноді і благородні вчинки, можливо це відбувається незалежно від його волі. Авантюрист за вдачею, він занадто розумний, щоб не розуміти, який його чекає кінець, але вибирає кривавий шлях. “Вузька моя вулиця”, – говорить він Гриневу. А Гриньов, стоячи на Болотній площі в день страти Пугачова, по-своєму співчуває йому: “Омельку! Омельку! Навіщо не натрапив ти на багнет або не підвернувся на картеч! Кращого нічого не міг би ти придумати”. Там, де за уявленнями Гриньова смерть – єдиний чесний вихід з ганебної ситуації, там Пугачов, за свідченням архівних документів, що не соромиться благати про пощаду.
Про Пугачову народ складав легенди, його образ був оповитий завісою таємниці. Багато хто вважав, що на Болотній площі стратили справжнього царя. Народу просто необхідний був повелитель і спаситель, бо сам народ не міг додуматися як зробити своє життя щасливим. Народ чекав доброго царя… І Пугачов прийшов.
Ставлення самого Пушкіна до Пугачову було неоднозначним. Він не малює його самими чорними фарбами, на те він і геніальний російський письменник. Він малює його сміливим і рішучим, суворим і великодушним. Але він втілює в життя свою мрію про свободу за допомогою кривавого терору. Він – державний злочинець. “Напитися живої крові” йому необхідно, недарма він розповідає Гриневу калмыцкую казку про ворону і орлі. Він не хоче жити триста років харчуватися мертвечиною. Він вибрав коротке, але яскраве життя.