Дані проблеми взаємовідносин були порушені багаторазово але вони ніколи не втратять своєї актуальності.
Про проблеми природи культури і людини говорили багато письменників минулих століть і сучасності. У російській літературі радянського періоду взаємовідношення людини з природою часто зображувалися у відповідності з тезою тургеневского Базарова: “Природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник”. Довгий час кожен з гордістю промовляв: “Широка страна моя родная, багато в ній лісів, полів і річок.” Якщо багато – чи означає це, що природні багатства не треба берегти? Безумовно, люди сьогодні сильніше природи, і перед їх рушницями, бульдозерами і екскаваторами вона встояти не може.
“Прощання з Матьорою” – книга про те, що взаємини людини і землі – проблема не звичайна, а глибоко моральна. Не випадково слова “Батьківщина”, “народ”, “джерело”, “природа” – одного кореня. У повісті образ Вітчизни незмінно пов’язаний з образом рідної землі. Матері – це і острів, і стародавня село з такою ж назвою. Матьора повинна бути стерта з лиця землі. Має зникнути все: будинки, городи, луки, кладовище – вся земля піде під воду навічно. З великою тривогою і безнадійної іронією говорить стара Дарина: “Вона, жизть ваша, бач які податі бере: Матеру їй подавай, зголодніли вона. Одну б тільки Матеру?!”
Інша жителька села Ганна, як і всі люди похилого віку знає тільки свою рідну Матеру, любить її і не хоче з нею розлучатися. На її думку, найбільший гріх на світі це позбавити людину її батьківщини. А стара Настасья відверто сумує: “Хто ж старе дерево пересаджує?!”
Символічна та вість, яка спонукала героїв активно діяти, її приніс Богодул. Цей герой сприймається не інакше як своєрідний дух Матері (живе він на острові, одному Богу відомо скільки). Увійшовши до сидячим за самоваром стару хам, він проголосив: мертвих грабують. Напевно, багато старої могли б знести мовчки, покірливо, але не це. Коли добралися вони до розташованого за селом кладовища, працівники санепідемстанції “доканчивали свою справу, стягуючи спиляні тумбочки, огорожі та хрести, щоб спалити їх одним вогнем”. Їм і в голову не приходить, що для Дарини та інших селян кладовище – щось святе. Не дарма навіть стримана Дарина, “задихаючись від страху і люті, закричала і вдарила одного з чоловіків палицею, і знову замахнулася, гнівно каже: “А ти їх тут ховав? Батько, мати в тебе тут лежать? Ребяты лежать? Не було у тебе, поганца, батька з матір’ю. Ти не людина. У будь людини духу вистачить?” Її підтримує все село.
Ця сцена в повісті дає привід для глибоких роздумів. Не нами починається життя на світі, і не нашим відходом вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставитися нащадки, беручи приклад з нас. “Неповага до предків є перша ознака аморальності”,- писав ще Пушкін.
Распутін, розмірковуючи про це, показує кілька поколінь. Виходить, що чим далі, тим зв’язки стають слабшими. От баба Дар’я свято шанує пам’ять про померлих. Син її, Павло, розуміє мати, але те. що її хвилює, для нього не головне. А онук Андрій і зовсім не розуміє, про що йдеться. Для нього не представляє складності прийняти рішення влаштуватися на будівництво греблі, через яку і буде затоплений острів. І взагалі, він впевнений, що пам’ять – це погано, без неї краще.
Повість Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій, будуть творити, руйнуючи, і коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, буде вже пізно: надірвані серця не виліковуються. А такі, як Петруха (він підпалив власний будинок, щоб скоріше отримати за нього грошову компенсацію), і не стануть обтяжувати себе творенням: їх влаштовує, що за руйнування платять гроші.
Своєрідним символом попередження намальований новий селище, куди повинні перебратися селяни. Селище хоч і спрацьований красиво, будиночок до будиночка, та поставлений якось незграбно, не по-людськи. Напевно, і прощатися в разі потреби з цим селищем буде куди простіше, ніж з Матьорою. А людина обов’язково повинен відчувати себе господарем землі. Інакше навіщо жити? “Якщо земля – територія тільки, то ставлення до неї відповідне. Землю – рідну землю, Батьківщину – звільняють, територію захоплюють. Хто ми на цій землі – господарі або тимчасові прибульці: прийшли, побули, ні минулого нам не потрібно, ні майбутнього у нас немає?” Такі роздуми викликає талановита повість Распутіна Ст.
