Тема Великої Вітчизняної війни стала на довгі роки однією з головних тем літератури XX століття. Причин тому багато. Це і усвідомлення тих нічим непоправних втрат, які принесла війна і гострота моральних колізій, які можливі лише в екстремальній ситуації (а події війни – це саме такі події), і те, що з радянської літератури надовго було вигнано всяке правдиве слово про сучасність. Тема війни залишалася деколи єдиним острівцем автентичності в потоці надуманою, фальшивої прози, де всі конфлікти, за вказівками “згори”, повинні були відображати боротьбу хорошого з кращим. Але і правда про війну пробивалася нелегко, щось заважало сказати її до кінця.
Сьогодні ясно, що неможливо зрозуміти події тих років, людські характери, якщо не враховувати, що 1941-го року передували страшний 1929-й рік – рік “великого перелому”, коли за ліквідацією “куркульства як класу” не помітили, як було ліквідовано усе найкраще в селянство, – і, може бути, ще більш страшний 1937-й рік.
Однією з перших спроб сказати правду про війну стала повість Ст. Бикова “Знак біди”. Повість ця стала етапною в творчості білоруського письменника. Їй передували його твори про війну: “Обеліск”, “Сотников”, “Дожити до світанку” та інші. Після “Знаку біди” творчість письменника знаходить нове дихання, заглиблюється в історизм, насамперед у таких творах, як “В тумані”, “Облава”.
У центрі повісті “Знак лиха” – людина на війні. Не завжди людина йде на війну, вона сама часом приходить в його будинок, як це сталося з двома білоруськими старими, селянами Степанидою і Петроком Богатько. Хутір, на якому вони живуть, окупований. В садибу є поліцаї, а за ними – і фашисти. Вони не показані Ст. Биковим жорстокими і зверствующими, просто вони приходять у чужий будинок і розташовуються там як господарі, дотримуючись ідеї свого фюрера, що всякий, хто не арієць, – не людина, в його будинку можна вчинити повний разор, а самих мешканців будинку – сприймати як робочу худобу. І тому так несподівано них те, що Степанида не готова підкоритися їм беспрекослсвно. Не дозволити себе принижувати – ось джерело опору цієї немолодої жінки в такій драматичній ситуації. Степанида – сильний характер. Людська гідність – ось головне, що рухає її вчинками. “За свою важку життя вона все-таки пізнала правду і по крихтах знайшла своє людське достоїнство. А той, хто одного разу відчув себе людиною, ніколи вже не стане худобою”, – так пише Ст. Биків про свою героїню. При цьому письменник не просто малює нам характер, – він розмірковує про витоки його формування. Замислюючись над сенсом назви повісті, згадуєш рядки з вірша А. Твардовського, написаного в 1945 році: “Перед війною, як ніби в знак біди. “Те, що творилося ще до війни в селі, стало тим “знаком біди”, про який говорить Биків.
Степанида Богатько, яка “шість років, не шкодуючи себе, надривався в батрачках”, повірила в нове життя, однією з перших записалася в колгосп – недарма її називають сільській активісткою. Але незабаром вона зрозуміла, що немає тієї правди, яку вона шукала і чекала, в цьому новому житті. Побоюючись підозри в потуранні класовому ворогу, саме вона, Степанида, кидає гнівні слова незнайомого чоловіка у чорній шкірянці: “А справедливість не потрібна? Ви, розумні люди, хіба не бачите, що робиться?” Не раз ще намагається втрутитися Степанида в хід справи, заступитися за заарештованого за помилковим доносом Левона, відправити Петрока в Мінськ з проханням до самого голови ЦВК. І всякий раз її опір неправді натикається на глуху стіну. Не в силах змінити ситуацію в поодинці, Степанида знаходить можливість зберегти себе, своє внутрішнє почуття справедливості, відійти від того, що коїться навколо: “Робіть що хочете. Але без мене”. Саме в передвоєнних роках слід шукати джерело формування характеру Степаниды, і не в тому, що вона була колгоспницею-активісткою, а в тому, що зуміла не піддатися загальному упоению обманом, пустими словами про нове життя, зуміла не піддатися страху, зуміла зберегти в собі людське начало. І в роки війни воно визначило її поведінку. У фіналі повісті Степанида гине, але гине, не змирившись з долею, а опираючись їй до останнього. Один з критиків помітив іронічно, що “був великий шкоду, заподіяну Степанидою армії ворога”. Так, видимий матеріальний збиток не великий. Але нескінченно важливо інше: Степанида своєю загибеллю доводить, що вона – людина, а не робоча худоба, яку можна корити, принизити, змусити підкоритися. Опір насильству проявляється сила характеру героїні, яка як би спростовує смерть, показує читачеві, як багато може людина, навіть якщо він один, навіть якщо він у безвихідній ситуації.
Поруч зі Степанидою Петрок показаний як характер якщо не протилежний їй, то, у всякому разі, зовсім інший – не активний, а швидше боязкий і мирний, готовий до компромісу.
Нескінченне терпіння Петрока засноване на глибокому переконанні, що можна з людьми поговорити добром. І лише наприкінці повести цей мирний людина, вичерпавши весь запас свого терпіння, наважується на протест, відкритий відсіч.
Народна трагедія, показана в повісті Ст. Бикова “Знак біди”, розкриває витоки справжніх людських характерів.