Є книги, які важко читати, але не читати неможливо. До числа таких творів належить і “Архіпелаг ГУЛАГ” великого письменника Олександра Ісайовича Солженіцина.
У мою молодість ця книга була легендарною: мій приятель, регулярно слухав “Свободу” і “Бі-Бі-Сі”, переказував мені уривки з цього твору, які читали “західні голоси”. Дивно, що навіть після настання перебудови ця книга не відразу потрапила в руки тоді ще радянських читачів. “Діти Арбата”, “Крутий маршрут”, оповідання Варлама Шаламова – все це передувало виходу фундаментального твору Солженіцина.
А праця письменник виконав воістину вражаючий. Сам він визначив жанр “Архіпелагу ГУЛАГ” як “досвід художнього дослідження”. І це насправді величезний історичний працю, адже письменник зібрав свідчення безлічі (понад триста) осіб, прочитав і узагальнив їх, написавши книгу на основі фактичного матеріалу.
Твір охоплює всі грані радянської репресивної системи – її історію, розвиток, основних діячів і т. д. Він пише і про всіх колах пекла, через які доводилося проходити людям, що потрапили в її жорна (а від цього не був застрахований ніхто – ні проста школярка, ні дружина всесильного міністра). Окремі частини книги присвячені в’язниці, каторжним праці, а також різним аспектам таборового життя. Солженіцин досліджує та економічні причини, що створили Імперію Таборів, відзначає особливості побуту його мешканців. Як дослідник він аналізує і психологію різних типів ув’язнених, подразделяя їх на кілька категорій, однак як письменник він намагається відповісти на запитання: чому в цих екстремальних умовах одні люди ламалися, а інші, незважаючи ні на що, залишалися людьми? На доказ Солженіцин наводить безліч фактів, які грунтуються на долях конкретних людей, названих їх справжніми іменами і прізвищами.
Звичайно ж, автор розповідає і про свою нелегку долю, описуючи свій… арешт, свої табірні поневіряння, а також подальшу посилання. Завершує працю оглядом радянської законодавчої системи на період написання книги, тобто в кінці 60-х років (це теж цікаво, хоча б для порівняння з сучасністю).
Однак не забудемо і про слово “художній” в авторському найменування жанру. При всьому своєму документализме, книга Олександра Ісайовича – художній твір (правда, романом його назвати складно). Його наповнюють нехай швидкоплинні, але яскраві образи відомих історичних персонажів, наприклад князя Святополк-Мирського, та невідомих юнаків та дівчат, які пройшли крізь муки арештів і таборів.
Але по-справжньому головним героєм цієї книги є сам архіпелаг ГУЛАГ, який під пером великого письменника стає якоюсь силою, що вирвалася з-під контролю створили його людей, і почала жити власним життям. Враження це майже містичне, і я не можу сказати, наскільки воно співвідноситься з реальністю тієї пори (тим більше, що моїх близьких всі репресії минули), але і в цьому відчутті безсумнівно проявляється художній дар письменника.
На мою думку, праця Солженіцина стоїть у ряду з двома іншими найбільшими творами російської класичної літератури: по широті використаного матеріалу, з калейдоскопу зображених людських доль, так і за обсягом він нагадує “Війну і мир” Л. Н. Толстого, а сама тема, як і художньо-документальний стиль викладу, ріднить “Архіпелаг ГУЛАГ” з “Островом Сахалін” А. П. Чехова (їх перекличка відчувається і в назві).
Можна скільки завгодно сперечатися про Солженіцина, дорікаючи його у фальсифікації фактів, озлобленості на радянську владу і в інших гріхах, але не визнати його громадянський подвиг неможливо, як не можна не визнати і його дар письменника. А значить, “Архіпелаг ГУЛАГ” повинен прочитати кожен, хто цікавиться політичним життям суспільства, історією і, звичайно ж, літературою.