У російській літературі чимало поетів і письменників, які присвятили значну частину своїх творів краси природи і навколишнього світу. Але немає жодного автора, твори якого можна було б порівняти з творчістю Б. Л. Пастернаку.
Причина цього проста: Борис Леонідович ставився до природи з особливою любов’ю і увагою. Дерева, дощ, сніг і сама земля для нього – живі учасники відбуваються з людиною подій і внутрішніх метаморфоз. Більше того, внутрішні людські переживання немов зливаються, розчиняються в природі, заломлюючись і змінюючись неймовірним чином. Це допомагає людині відірватися від буденного, звичного світу та доторкнутися до “світі небесному”, божественного.
Найбільш яскраво цей погляд на взаємини людини і природи позначився в пейзажній ліриці поета. Захват Пастернака, непідробне захоплення навколишнім світом ми відчуваємо буквально в кожному вірші. Автор, вдивляючись в “сонний сад”, дощ, “усмехающийся черемухе” і зимові сутінки, наче намагається розгадати таємницю життя, секрет її існування. “У всьому мені хочеться дійти до самої суті”, – так говорив про це сам Пастернак.
Втіленням цього єднання з природою і уваги до неї можна назвати вірш “Лютий” (1912). У ньому весь навколишній поета живий світ сприймається ним без відриву від власної особистості, внутрішнього стану. “Гуркіт водяної сльота” і “поритий криками” вітер тісно пов’язані, злиті воєдино з мятущейся душею автора. І зв’язок цей неймовірно плідна і міцна. Завдяки їй і “складаються вірші ридма”.
Природа Пастернака багато в чому философична. Її образ стає втіленням людських переживань, відкриває божественні таємниці буття, то наповнюється хитромудрими значеннями і символами. Автор невідривно стежить за навколишнім світом, вивчає його. І робить це з такою любов’ю, що змушує й читача зупинитися, придивитися до того, що відбувається.
Саме тому Пастернак – один з найвизначніших поетів і прозаїків Срібного століття. Тому що він здатний так гостро відчути навколишню природну красу і відобразити її в своїх творах.