Праведний або грішний Іван Флягин?

“Зачарований мандрівник” увійшов до задуманий вже після його створення цикл про праведників, створювався Лєсковим у вісімдесятих роках минулого століття. Ідея цього циклу народилася в ході суперечки з Писемским, який у своїх листах до автора стверджував, що ні в своїх, ні в його душі “не може знайти нічого, крім ницості й гидоти”. У відповідь на це Лєсков намірився знайти і описати кілька істинно праведних образів російських людей. “Невже, – писав він, – все те добре і хороше, що було помічено іншими письменниками, одні вигадки і дурниця?”
У російської дійсності Лєсков знайшов безліч різноманітних образів праведників: це і Несмертельний Голован, і Лівша, і солдат Постніков з “Людини на годиннику”, і багато інших. Різноманітні характери цих героїв, різноманітні умови, у які ставить їх автор, але є одна риса, яка всіх їх об’єднує: їх праведність і самозречення – не плоди багаторічних філософствувань про праведне життя, а невід’ємна, природжена частина їх душ. І тому ці якості настільки щільно зрослися з їх єством, що ні життєві труднощі, ні внутрішні протиріччя не здатні їх заглушити.
Все це вірно і для нарису “Зачарований мандрівник”. Але головного героя цього твору, Івана Северьяновича Флягина, на відміну, наприклад, від Несмертельної Голована, складно оцінити однозначно: наскільки

Сильно природна праведність впливала на його вчинки, був праведним сам спосіб його життя, весь його життєвий шлях?
Багато творів Лєскова мають другу назву, допомагає читачеві правильно налаштуватися на сприйняття головної думки автора. Так, і “Зачарований мандрівник” має другу назву – “Чорноземний Телемах”, що вказує на спорідненість цього твору з “Одіссеєю” Гомера. Подібно до того, як цар Ітаки в ході своїх мандрів все глибше переймався любов’ю до своєї вітчизни, герой “Зачарованого мандрівника” у своїх мандрах постійно розвиває кращі сторони свого характеру, набуває незрівнянний за своїм багатством життєвий досвід, Стаючи тим самим “бувалим людиною”. Але в той же час герою вдається зберегти початкове безкорисливість, простодушність, які настільки помітно проявляються в його монастирського життя. Саме з точки зору цього поступового розвитку кращих душевних рис ми і будемо розглядати шлях Івана Флягина.
На формування читацького відношення до героя великий вплив справляє весь хід життя Івана Флягина, дуже точно відображений у назві твору: він – “зачарований мандрівник”, він йде назустріч своїй, вже визначеної долі, і всі життєві випробування, як і їх вихід, теж зумовлені не стільки роком, скільки складом характеру головного героя: у більшості випадків він просто не може поступити інакше. Неважко помітити, що на всьому протязі сюжету вирішальний вплив на життя героя надає фактор зумовленості: результат його життєвого шляху передбачений. Він – “обіцяний” син і так чи інакше – відразу (добровільно) або після багатьох важких років і випробувань повинен присвятити своє життя Богові, піти в монастир. І Флягин приймає вирок-виклик, переданий йому через душу ненавмисно вбитого ним ченця. На слова про те, що йому треба витримати безліч небезпечних випробувань, вмирати багато разів і не загинути, він відповідає: “Чудово, згоден і очікую”. Тобто герой не намагається ставати в гордовиту позу і опиратися долі, але повністю віддає себе її волі і внутрішньо очікує виконання визначеного, хоча це і пояснюється його незрілістю. Тому в результаті його відхід у ченці – не трагічний ламання шпаги об коліно (мовляв, нарешті-то я коритимусь), яким би воно могло бути, наприклад, після повернення з татарського полону або після смерті Груші, а природний, плавний перехід. На здивовані запитання слухачів він відповідає, що від буденного і тяжке життя з її дрібними проблемами після всього перенесеного “… дітися було нікуди”. І, дійсно, життя після всіх пригод немов відправила
Флягина у відставку зі своїм новим статусом (дворянським званням) він просто не може знайти собі місце у старої, звичної дійсності, а нова – не для нього.. Відхід в монастир не викликає у Івана Флягина ніякого внутрішнього протесту, скоріше, навпаки, в монастирі він знаходить довгоочікуване заспокоєння і щастя, знаходить себе. Чернече життя для нього природна, органічна і необхідна. Він цілком сприймає її такою, яка вона є. Навіть життя в погребі не обтяжує його. Ця “остання пристань”, на його переконання, для нього призначена. На питання про те, чому він не приймає старший постриг, він відповідає: “… Навіщо. Я своїм послухом дуже задоволений і живу в спокої”. І в цій природній для нього обстановці (а не у випробуваннях) проявляється як слабка сторона його простота і довірливість (забавні пригоди зі свічками в храмі і з коровою, яку Флягин прийняв за біса). Може бути неправедним людина, настільки глибоко сприймає чернечий спосіб життя?
Всі праведні й позитивні вчинки Іван Флягин здійснює як би неусвідомлено, будь то захист голубят, порятунок життя пана, повернення дитини матері, його військовий подвиг. Рішення, які він приймає, пов’язані не з розумом, а з поривами душі, що ще раз підкреслює його “вроджену праведність”. Самозречення особливо яскраво проявляється в ньому, коли він допомагає людям похилого віку зберегти сина, вирушаючи замість нього в рекрути, і коли під градом куль перепливає річку, щоб налагодити переправу.
І все ж є в біографії Івана Флягина кілька подій, здатних, на перший погляд, заглушити своєю гріховністю природне праведність героя. Зауважимо, що поняття “праведність” і “гріховність” спочатку належать релігії, а тому вони, хоча і справедливі, носять дещо абстрактний характер: досить складно визначити роль об’єктивних життєвих обставин в тому чи іншому рішенні або вчинок героя, тому судження про них не можуть бути.
Так, з юридичної точки зору, Іван Север’янович здійснив три вбивства, але наскільки велика його вина – ось в чому питання. Так, за юнацької бездумність і відчайдушності він позбавив життя ні в чому не винного перед ним ченця, але смерть цього ченця була чистою грою випадку: скільки спин отведало вже нагайки Івана без всяких наслідків. Друга смерть – смерть батира, якого Флягин засік під час поєдинку із-за кобили, також від нього не залежало. Смерть наздогнала батира в чесному поєдинку і не з волі Івана Флягина, а тільки через упертість татарського князя (навіть справедливі, але жорстокі татарські закони підтвердили невинуватість Івана). Тут, мабуть, найстрашнішим гріхом було те, що він до пори до часу про них не згадував. Але два цих вчинку були здійснені Іваном Флягиным по недосвідченості, недостатньої моральної зрілості. Інша справа – вбивство Груші. Тут героя може виправдати тільки те, що він зробив це в нестямі (то все це привиділося йому, чи то було насправді), хоча і тут у нього не було іншого вибору: по-перше, він дав клятву, страшну клятву, а по-друге, він не міг дозволити Груші погубити душу вбивством, не міг просто відсторонитися, а стримати, відмовити гарячу циганку він би не зумів.
Ставлення Івана Северьяныча до своїх гріхів змінюється протягом його життя: до смерті Груші, сколихнула його внутрішній світ, він про них майже не згадував, після її смерті – він страшенно мучиться, усвідомлює безнадійність свого становища і каже, що він “великий грішник”: “Я на своєму віку багато невинних душ погубив”. І, нарешті, в монастирі його буйний дух упокорюється, і він, хоча і згадує про своїх гріхах, але вже зі спокійною душею, так як дивиться на свій пройдений шлях вже з досягнутої вершини, на яку піднімався все життя.
Отже, ми бачимо, що Іван Север’янович Флягин, хоч і зробив у своєму житті досить багато гріхів, але зробив це не з власної волі, розкаявся і спокутував їх благочестивими вчинками. Тому Івана Флягина можна назвати праведником.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь