У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про наисокровеннейшем, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається в країні. Це видно в поемі “Реквієм”.
За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна – як особиста.
Частини поеми були написані протягом 1935-1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. Про це свідчить і епіграф, датується 1961 роком:
Ні, і не під чужим небокраєм, І не під захистом далеких крив, – Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був. Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з народною, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва поеми “Реквієм 1935-1940” сприймається не як жалобна мелодія у пам’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Не випадкова і частина поеми “Замість передмови”, датована квітнем 1957 р., саме з цього
Часу починається “відлига”, відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На питання однієї жінки в черзі біля в’язниці, зможе Ахматова описати “це”, поетеса відповідає: “Можу”. Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, “можу” розповісти не тільки про себе, але і про народ, який вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми “Посвята” і “Вступ” створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника “я”, натомість виходить “ми”:
Зірки смерті стояли над нами
І безвинна корчилася Русь
Під кривавими чобітьми
І під шинами чорних марусь.
Далі з першої до десятої частини перед читачем постає трагедія Людини, Жінки, Матері, яку поетеса розкриває через власну, особисту. Безліч вражаючих деталей, відтінків почуття втрати близьких примушують читача пережити разом з героїнею ці страшні події. Частини поеми створювались саме у ці жахливі роки – 1935-1940. Можливо, саме вірші і допомогли поетесі вистояти, давали надію, бо вірші ці розкривають безмежну самотність героїні.
В останній, десятій частині поеми виникає образ Богоматері, образ вічного материнського страждання. Цей образ не виникає зненацька. Тема безвинно страчених, засужденных є наскрізною: “На губах твоїх холод іконки” (ч. І), “дзвін кадильне, і сліди кудись в нікуди” (ч. V), “Про твоєму високому хресті і про смерть говорять” (ч. VI).
Образ Богоматері, епіграф до останньої частини надають поемі не тільки широкого узагальнення. Вони наповнюють поему новим змістом.
Її п’ятнадцять років не друкували, заарештували чоловіка і сина, вона мала зламатися, але не тільки не зламалась, але всупереч власній долі вірила в перемогу добра, в торжество справедливості.
Життя і творчість А. Ахматової – приклад великої мужності поета, на долю якого випав страшний час. Поема “Реквієм” – яскравий цьому доказ. Все життя Ахматова відчувала себе поетом, покликаним розповісти нащадкам про трагічну долю свого народу. Свій поетичний борг А. Ахматова виконала.