“Пісня про Сокола” відкривається розгорнутим описом моря. Воно зображується в творі як якийсь живий організм. Море в класичній літературі традиційно символізує життя. М. Гіркий широко використовує в цій пейзажній замальовці епітети (“в дали, облитою блакитним сяйвом місяця”, “м’яке і сріблясте” (море), “невгамовні хвилі”). Провідним мотивом у цій поетичній експозиції є мотив сну.
В твір введений оповідач – старий кримський чабан Надыр-Рагім-огли, який виконує стару пісню “похмурим речитативом”.
У сюжеті пісні протиставлені один одному два героя: Вже і Сокіл. Як у байці, за цими героями ховаються два типи людей: до першого належать виняткові особистості, герої, до другого – ті, хто повзе по житті, не намагаючись піднятися над повсякденністю. Горького важливо показати, що Соколи і Вужі – люди різної породи: навіть при всьому бажанні Вже ніколи не зможе стати Соколом. Його не надихає радість польоту. Його стихія – земля, і він теж по-своєму щасливий: “Землі творіння – землею живу я. І він згорнувся в клубок на камені, пишаючись собою”.
Проте більше ніхто, крім самого Вужа, їм не пишається, а ось про загиблого гордій і сміливому Соколі, який навіть у своєму останньому смертельному польоті залишився героєм, гримить пісня хвиль. В цій пісні є такі слова: “Про сміливий Сокіл! В бою з ворогами минув ти кров’ю… Але буде час – і краплі крові твоєї гарячої, як іскри, спалахнуть в мороці життя і багато сміливих сердець запалять божевільної жагою свободи, світла!”. Твір написано в 1895 році. Це був час, коли в Росії назрівала епоха глобальних соціальних змін. Багато сучасники побачили в словах М. Гіркого прихований заклик до революції.
Заключний фрагмент твору також прикрашає пейзажна замальовка, в якій відображена вся глибина енергетики і навколишнього простору: “Море так переконливо спокійно, і відчувається, що в свіжому подиху його на гори, ще не остиглі від денної спеки, приховано багато потужної стриманої сили”. Романтичний порив автора звернений до неба в очікуванні чудової музики одкровення.
Поетичний мову твору. У ньому багато уособлень (“А море лащиться до берега, і хвилі звучать так ласкаво, точно просять пустити їх погрітися до вогнища”, “…Гори спекою дихали в небо”), епітетів (“темне, могутнє море”, “вільний птах”, “сумний рев”, “левиний рев”, “заклик гордий”), порівнянь (“краплі крові твоєї гарячої, як іскри, спалахнуть в мороці життя”).
Окрему групу серед вдало підібраних М. Гірким епітетів складають колірні визначення: “темний опал далечінь моря”, “срібні плями від місячних променів”, “темно-синього неба золотим візерунком зірок написано щось урочисте” тощо).
В “Пісні про Сокола” М. Горький висловив свій ідеал гордої і вільної особистості, готової до кінця боротися і навіть вмирати за свої ідеали.