Драма “Гроза”, написана А. Н. Островським в 1859 році, за своїм жанром – соціально-психологічна драма, але вона близька до трагедії. Це доводить не тільки трагічний фінал – самогубство героїні, але і найсильніший загострення пристрастей, класичне протиріччя між почуттям і боргом в душі Катерини. Як тонкий майстер-психолог, автор малює глибокі переживання героїні, її страждання, зміну настроїв. Так само сліпуче і зворушливо змальовує він останнє побачення Катерини з Борисом, змушуючи читачів співчувати героїні в тій складній ситуації, в якій вона опинилася. Зізнавшись публічно в своєму гріху – зраді безвольному слабкого чоловіка, який не зумів зрозуміти Катерину і не дати в образу її від нападок свекрухи, – Катерина викликає на себе шквал закидів і принижень, загальний осуд. Тихону жалісно її, але найбільше йому жалісно себе, тому він тільки п’є і скаржиться на життя. Бориса відсилають на три роки “в Тяхту, до китайцям”, в контору знайомого купця. Він плаче і просить не мучити Катерину, але не дати в образу її не може ніхто. Героїні так важко, що вона меч –
Тане про смерть як про єдиний порятунок від страждань, і єдине, що ще могло б хоч якось її втішити – це побачити Бориса. Любов до нього залишилась у її серці. “Вітри буйні, перенесіть ви йому мою печаль-тугу!”- це поетичне голосіння Катерини кшталт народного фольклору. Немов у відповідь на її заклик “Відгукнись!” з’являється Борис, почувши звук героїні. Їх радість від зустрічі щира і безпосередня, але це, швидше, остання ймовірність для Катерини поплакати на грудях у коханої людини, і мало в цій зустрічі радості. Катерина просить вибачення у Бориса, що видала таємницю їхню любові, що не змогла приховувати це в своїй душі. Вона вважає себе у всьому винуватою, від щирого серця бажаючи Борису “не тужити” про ній тривало. Їй дуже важко будинку, і вона щиро розповідає про це: свекруха мучить її, замикає, чоловік сердиться, той лагідний, та “ласка-то його… гірше побоїв”. Єдине прохання її до Бориса – взяти її з собою. Але Борис так само слабкий і безвільний, як і Тихін. Залежачи від дядька матеріально, він не може ослухатися: “не Можна мені, Катя. Не по своїй я волі їжу…” Колись він не хотів думати про те, що належить їм з Катериною: “Ну, що про це мислити, добре нам тепер добре!” Тепер же він страждає: “Хто ж це знав, що нам за нашу любов так мучитися з тобою! Краще б бігти мені тоді!” Він турбується насамперед про себе, боїться, щоб їх не застали. Усвідомлюючи свою слабкість, проклинаючи тих, від кого залежить, він у розпачі вигукує: “Ех, коли б сила!” У цій сцені Катерина морально набагато вище Бориса: вона готова і до любові, й до самопожертви. “От тепер тебе бачила, цього вони у мене не заберуть, а більше мені нічого не треба”. Її внутрішній світ важливо багатшими, тонше, наповнений більш сильними почуттями. У самовідданої любові для героїні головне – щоб не сердився на неї, не проклинав її Борис, його щастя і душевний спокій їй дорожче власного. Тому після розставання з ним їй більше нема чого чекати від життя. Борис запідозрив щось недобре, у нього більше того з’явилося передчуття, що Катерина щось задумала. Але, попросивши, щоб він подавав по дорозі милостиню всім убогим з наказом молитися за її грішну душу, Катерина наполягає на якнайшвидшому прощанні. Їде рыдающий Борис, і тепер Катерина залишається одна, і чекати їй від життя більше нічого.
Ця сцена глибше розкриває внутрішній світ обох героїв: слабкість, безсилля і себелюбство Бориса і глибоке страждання і самовіддану любов Катерини. Розкривається також моральне перевагу героїні: ясно, що Борис не герой, і правий був М. А. Добролюбов, стверджуючи, що полюбила його Катерина більше “на безлюддя”. Але, крім більш повного розкриття характерів героїв, ця сцена важлива і ще з однієї причини: вона психологічно мотивує подальше самогубство Катерини, готуючи читача до сприйняття подальших подій. Все це дає нам підставу зробити висновок про важливість і значимість сцени в трагедії, а також про яскраву майстерність Островського-драматурга, який створив багато незабутні шедеври російського театру.