Мальовничу природу України, її добрих, працьовитих і мужніх людей Тарас Шевченко покохав з самого дитинства. Адже він сам був частиною цього світу, в якому народився і жив. Тому, з-під її талановитого пера з’являються одухотворені, пронизані любов’ю твори. У нього співає байрак, стогне Дніпр, завиває вітер, верби купають у ставкою свої гілки. У творах поета вся Україна: її люди, високі могили в степу безкраїм і Дніпро, і кручі, і в саду калина.
Пізніше, сильна поетична уява поета вписує цей світ в образ рідної землі, яка називається Україною.
Вона безталанна і нещасна, адже нещасний, знедолений народ України.
Це вона одинокою дівчиною виходить у чисте поле, і, не діждавшись своєї пари, перетворюється в “тополі”, яку вітер хилить до самої землі. Це вона збезчещеною Катериною йде, з дитиною на руках, засніженим полем шукати солдата, який її кинув.
Поет не може спокійно дивитися на те, як поміщики запрягли народ в ярмо. Він мучиться і переживає разом з ним. Тарас Шевченко бачить, що його квітуча Україна, цей тихий рай на землі, поступово перетворюється в пекло. Йому хочеться захистити її, пожаліти. І він звертається до неї як до живої людини:
А ти, моя Україно,
У поемі “Сон” поет бачить Україну распятою на хресті, оплакує її долю і визнається в нескінченній
Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу.
У знаменитому творі “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…” Тарас Шевченко звертається до України як пророк і закликає народ згадати, чиї вони діти. Поет намагається розбудити цей принижений народ, який вміє працювати, співати і боротися. Голос розтоптаного людської гідності, сила непокори, яка переходить у прокльони – все поєдналось у художню цілісність поетичної сповіді, від початку до кінця пронизаної вогнем сильного почуття. Поет пристрасно закликає любити Україну всіх, хто народився на цій землі. І сам готовий віддати за неї своє життя і погубити свою душу.