Чомусь в більшості випадків А. П. Чехів сприймається читачем як геніальний комедіограф, в той час як комедійних творів у його творчості дуже і дуже небагато. Куди більше творчості класика відповідають слова “драматург”, “новеліст” – трагік. У своїх оповіданнях письменник часто залишає своїх героїв “біля розбитого корита” з тією лише різницею, що деяким з них він дає шанс на порятунок себе і власного життя. На жаль, головний герой оповідання “Іонич”, однією з частин “Маленької трилогії”, такої можливості не отримав. Але чому?
Подібно таким титанам російської літератури “золотого століття”, як Л. Н. Толстой і Ф. М. Достоєвський, Антон Павлович прагнув вивчити психологію людського життя, суть і сутність його буття. Але якщо вже згаданим “титанам” обсяг їх творів дозволяли докладно аналізувати хвилюючі їх проблеми, распластывая душу героя перед читачем, точно жабу на анатомічному столі, то Чехову доводилося винаходити нові, вкрай лаконічні форми психологізму. Так і його герої є звичайні люди, не виняткові. Сам класик присвятив себе вивченню морального руху так званого повсякденної свідомості. І письменник прийшов до висновку, що в деяких випадках це рух відбувається, а в деяких – ні. Цим і пояснюється те, як безжально Чехів знищує пана Старцева, що перетворилося в людини, принизливо називають просто “Іонич”.
Чехів на сторінках розповіді старанно боровся з “вульгарністю вульгарного людини”. Саме тому для нього важлива тема відмови від повноцінності людського життя. В оповіданні “Іонич” Чехов міркує про те, що може призвести до морального розкладу особистості.
В самому початку твору Дмитро Іонич постає перед читачем людиною діяльною, працьовитим, самовідданим. Хай автор не дає опису його зовнішності, здається, ніби це сильний, повнокровний людина, що прагне “світити іншим, згораю сам”. Він багато ходить пішки і не женеться за прибутком. У місті його дуже поважають, цінують, ним захоплюються. Доктор живе повноцінним життям, повної нових відкриттів і вражень. Однак чим більше ця людина вливається в буденне суспільство, нудне і безынтересное, тим більше його захльостують туга, відчай. В його душі поселяється гнильне насіння розкладання – і Дмитро Старцев починає перетворюватися в Ионыча. Людина, покликаний служити людям, починає… служити самому собі. Неспроста Чехов показує нам сцену на кладовищі, яка є переломним моментом у житті доктора. Саме там людина розуміє, що його засмоктує болото, в трясовину буденності, “футлярности”.
Вже в наступних сценах читач бачить, що Старцева куди більше хвилює прагматична сторона життя, ніж духовна, моральна, релігійна. Він, наприклад, розмірковує, дадуть чи за Котика велике придане. Саме із-за прагматичних переконань доктор так швидко знаходить розраду після відмови Катерини Іванівни в азартних іграх, чревоугодничестве і жадібності.
Фізичним проявом деградації Ионыча стає його повнота. Він жиріє, здається все більш і більш безформним. Він шукає розради в низинних, нікчемних задоволеннях – іграх, покупки, прибутку. Ионыча не цікавить духовна сторона життя. У своєму гріхопадіння він відмовляється від традиційних моральних категорій, відвертається від Бога – і позбавляє свою душу можливості врятуватися.
В літературі 19 століття прийнято звертатися до теми “маленької людини”. Дмитро Іонич Старцев – один з представників цієї плеяди літературних героїв. Проте в Гоголя і Пушкіна, наприклад, “маленька людина” – це нещасний персонаж, змучене створіння, що не має можливості змінити суспільство, в якому живе. Однак “маленька людина” бореться з долею, він протистоїть цілому світу – й незмінно гине. Так, наприклад, Акакій Акакійович відбирає шинель у свого кривдника, а пушкінський Євгеній бунтує проти самого Мідного Вершника. Товариство згубило героїв, але вони залишилися морально чистими і, як не дивно, сильними.
А що ж Іонич? Цей чоловік, який опинився в гнітючій середовищі, всього-навсього підкорився їй, дозволив виплисти найгіршим своїх почуттів, звичок. Його загибель є внутрішнє гниття його моральності, свого роду самогубство. Причому Іонич вбиває не своє тіло – він вбиває безсмертну душу в той самий мить, як зневажає Бога.
Саме таким ставленням до теми “маленької людини” відрізняється А. П. Чехів. Заполонив російську літературу незмінний герой у нього більше не є об’єктом жалості і співчуття. Це безхребетна, жорстоке, безлика істота, сіра маса, яка визначає, як правильно і як неправильно жити. Такі “маленькі люди” не збираються рости морально – їм хочеться загнати цілий світ у рамках своєї “футлярности”. Незважаючи на те, що у них зникло раболіпство, вони не зуміли “видавити з себе раба”. Їх ницість компенсується нескінченної мстивістю всьому, що вище їх у цьому світі. “Маленька людина” – ворог суспільства, а не його жертва. Саме тому так трагічний і огидний фінал чеховського оповідання “Іонич”.