Образ батьківщини в ліриці Тютчева

Російська література XIX ст щедро обдарувала нас безцінними високодуховними творами познайомила з багатьма видатними поетами серед яких особливе місце належить моєму улюбленому поетові Ф. В. Тютчеву. Про його творчість можна сказати словами Тургенєва: “Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не відчуває поезії”.
З дитячих років нас супроводжують вірші Федора Івановича Тютчева Багато хто з нас ще не вміли читати, але вже напам’ять його вірші. Після першого знайомства з його творами для багатьох він ставав потім самим зрозумілим і улюбленим поетом. Багато його рядки згадуємо ми, коли хочемо висловити найпотаємніші свої почуття. Навіть зараз, коли я знову і знову перечитую його вірші, розумію і дивуюся невичерпного багатства російської мови. Його вірші служать кращим доказам могутності слова.
У багатьох віршах Тютчева відображена глибока любов до природи, яка нерозривно пов’язана з любов’ю до батьківщини. Свою безмежну віру в батьківщину поет намагався прищеплювати людям, що оточували його в той момент, а також і майбутньому поколінню. Мені пригадується невеликий, але зосередив у собі стільки сенсу уривок з листа Тютчева до дочки, в якому він пише, що в Росії вона знайде більше любові, ніж де б то не було, відчує все добре в її народі і буде щаслива, що народилася російської.
Через звернення до природи Тютчев розкриває всю красу і неповторність нашої батьківщини, оспівує любов до неї, захоплюється і описує з такою точністю, яку не зустрінеш більше ні в одного поета. Федір Іванович у своїх віршах надав найбільш ємні й поетично точні картини рідної природи. Так, у своєму вірші “Весняна гроза” він найбільш точно показав грозу над полем, лісом, садом, над зеленими просторами зачинающейся весни в Росії:

Люблю грозу на початку травня,
Коли весняний, перший грім,
Як би резвяся й граючи,
Гуркоче в небі блакитному.

Так, багато вірші Тютчева присвячені природі, любові. Це, зрозуміло, дає підставу відносити його до жерців “чистої поезії”, але Тютчев був людиною свого часу. І багато віршів присвятив своїй батьківщині. З них ми дізнаємося, що не всі в Росії так радує поета, як краса рідних просторів. Відбуваються на батьківщині події не були співзвучні його світогляду. Судження Тютчева точно характеризують всю мерзенність ситуації в країні політичної обстановки: “У Росії канцелярія і казарми. все рухається біля батога і чину”.
Судячи по ліриці поета, він був противником чиношанування, позбавлений всякого бажання вислужитися, був супротивником кріпосного права:

Над цією темною юрбою
Непробужденного народу
Зійдеш ти коли, свобода,
Блисне промінь твій золотий.

Тютчев завжди прагнув зберегти повну свободу думки і почуття, не підкорявся умовної світської “моралі”, не раболепствовал перед світськими пристойностями. Для поета Росія представлялася непорушною громадою, “ковчегом спасіння” для Європи. Однак такою вона уявлялася поетові лише зовні. В глибині своєї ж вона була “краєм довготерпіння”. Усю відповідальність за військові поразки і біди народу Тютчев покладає на царя. І саме на його адресу була спрямована різка й викривальна епіграма:

Не Богу ти служив і не Росії,
Служив лише суєті своєї,
І всі діла твої, і добрі, і злі, –
Все було брехню в тобі, всі ознаки порожні:
Ти був не цар, а лицедій.

Це вірш викликає неоднозначне почуття. Неоднозначний і був у своїй поведінці Тютчев. Він належав до привілейованого класу, брав участь у дворянських політичних гуртках і був знайомий з деякими декабристами. Однак його глибоко обурювали насильницькі методи, обрані ними для боротьби. Знаючи про підготовлюваний бунт декабристів, поет дотримувався нейтралітету. Потім він різко виступив з критикою декабристського руху:

Вас розбестило самовластье,
І меч його віс вразив, –
І непідкупному беспристрастье
Цей вирок закон скріпив.
Народ, цуравшись віроломства,
Паплюжить ваші імена –
І ваша пам’ять від нащадків,
Як труп в землі, збережена.

Подих епохи, в яку жив поет, відчувається навіть у віршах, далеких від громадської та політичної тематики. Він був сучасником великих воєн і соціальних потрясінь. І як людина широкого кругозору і гострого розуму, Тютчев намагався осмислити історичне значення, що відбуваються в країні, з болем і тривогою стежачи за ними. Його поезія – це своєрідна сповідь людини, який відвідав “цей світ у його хвилини фатальні”, в епоху краху соціальних підвалин.
Тютчев завжди прагнув жити не в минулому, а в цій Росії, і ці рядки дуже добре відображають його думки:

Не про минуле зітхають троянди
І соловей в ночі співає:
Пахучі сльози
Не про минуле Аврора ллє, –
14 страх неминучої смерті
Не свеет з дерева жодного аркуша.
Їх життя, як океан безмежний,
Вся в сьогоденні розлита.

Неоднозначне ставлення Тютчева до образу своєї батьківщини проходить через усю його творчість. Він одночасно славить красу Росії через природу і викриває всі пороки країни тих часів. Але все ж поет з великою щирістю і любов’ю ставиться до Росії, захоплюється її красою.
Росія для Тютчева була своєрідним мальовничим полотном, про переваги якого він міг судити не тільки на своїй батьківщині, але й далеко від неї. Проживши багато років за кордоном, поет почав судити про свою батьківщину як би здалеку, і іноді відбуваються в Росії події ставали йому незрозумілими і чужими. В кінці життя він написав такі вірші:

Розумом Росію не зрозуміти,
Аршином загальним не виміряти:
У ній особлива стати –
В Росію можна тільки вірити.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам