Велика Вітчизняна війна відноситься до тих подій в історії країни які надовго залишаються у пам’яті народу. Такі події багато в чому змінюють уявлення людей про життя і про мистецтво. Війна викликала небувалий сплеск у літературі, музиці, живописі, кіно. Але, мабуть, не було і не буде більш популярного твору про війну, ніж поема Олександра Трифоновича Твардовського “Василь Тьоркін”.
А. Т. Твардовський писав про війну не з чуток. На самому початку війни він, як і багато інші письменники і поети, йде на фронт. І проходячи по дорогах війни, поет створює дивовижний пам’ятник російському солдатові, його подвигу. Героєм “Книги про бійця”, як визначив сам автор жанр свого твору, стає Василь Тьоркін, який являє собою збірний образ російського солдата. Але в книзі є ще один герой – сам автор. Ми навіть не можемо стверджувати, що це завжди сам Твардовський. Скоріше, мова йде про те узагальненому образі автора-оповідача, який присутній в “Євгенії Онєгіні”, “Герої нашого часу” та інших творах, що становлять основу російської літературної традиції. Хоча деякі факти з поеми збігаються з реальною біографією А. Т. Твардовського, автор явно наділений багатьма рисами Тьоркіна, вони постійно разом (“Тьоркін – далі. Автор – слідом”). Це дозволяє нам говорити про те, що автор у поемі – це теж людина з народу, російський солдат, який відрізняється від Тьоркіна, по суті, лише тим, що “у столиці пройшов курс”. А. Т. Твардовський робить Тьоркіна своїм земляком. А тому слова
Я тремчу від болю гострою,
Злоби гіркого і святий.
Мати, батько, рідні сестри
У мене за тією межею –
Стають словами і автора, і його героя. Дивовижний ліризм забарвлює ті рядки поеми, в яких йдеться про “малій батьківщині”, що була у кожного з солдатів, які брали участь у війні. Автор любить свого героя, захоплюється його вчинками. Вони завжди одностайні:
І скажу тобі, не приховую, –
У цій книзі там, сям,
Те, що мовити б герою,
Кажу я особисто сам.
Я за все кругом у відповіді,
І зауваж, коли не помітив,
Що і Тьоркін, мій герой,
За мене свідчить часом.
Автор у поемі є посередником між героєм і читачем. З читачем постійно ведеться довірлива розмова, автор поважає “друга читача”, а тому прагне донести до нього “правду сущу” про війну. Автор відчуває свою відповідальність перед читачами, він розуміє, наскільки важливо було не тільки розповісти про війну, але і вселити в читачів (а ми пам’ятаємо, що “Василь Тьоркін” друкувався окремими главами протягом війни, а задум сходить ще до часу фінської війни) віру в незламність духу російського солдата, оптимізм. Іноді автор як би запрошує читача перевірити істинність своїх суджень і спостережень. Такий безпосередній контакт з читачем вельми сприяє тому, що поема стає зрозумілою великому колу людей.
У поемі постійно відчувається тонкий авторський гумор. На самому початку поеми автор називає жарт самої необхідної в солдатському побуті річчю:
Жити без їжі можна добу,
Можна більше, але часом
На війні однієї хвилинки
Не прожити без примовки,
Жарти самої немудру.
Текст поеми наповнений примовками, з приказками, прислів’ями, приказками, причому визначити, хто є їх автором: автор поеми, герой поеми Тьоркін або народ взагалі – неможливо.
Вражає спостережливість автора, пильність погляду і майстерність передачі деталей фронтового побуту. Книга стає своєрідною “енциклопедією” війни, написаної “з натури”, у похідній обстановці. Автор вірний не тільки деталей. Він відчув психологію людини на війні, відчув такий же страх, голод, холод, так само радів і сумував. А головне – “Книга про бійця” написана не за замовленням, в ній немає нічого показного, навмисного, вона стала органічним вираженням потреби автора розповісти сучасникам і нащадкам про ту війну, в якій “бій іде святий і правий. Смертний бій не заради слави, заради життя на землі”.