Незабутня сторінка російської літератури роман “Доктор Живаго”

За тридцять років широкої популярності роман “Доктор Живаго” став джерелом найрізноманітнішої критичної літератури на всіх мовах світу. У зв’язку з його публікацією в “Новому світі” (№1-4, 1988) ця література починає швидко поповнюватися вітчизняної критикою. Вражає різноманітність трактувань цього твору, написаного з навмисною стилістичною простотою. Недарма один з читачів написав в “Вогник”, що витратив багато зусиль, намагаючись навіть читати між рядків, і при цьому не виявив нічого, здатного стати причиною багаторічної заборони, накладеної у нас на “Доктора Живаго”.

Тут заперечити нічого.

Автор роману менше всього думав про публіцистику і політичній суперечці. Він ставив собі зовсім інші – художні завдання. У цьому причина того, що, ставши спочатку предметом політичного скандалу і небувалої сенсаційної популярності, книга поступово перетворилася в об’єкт спокійного читання, любові, визнання і вивчення.

Художник, за визначенням Райнера Марії Рільке, одного з найбільш духовно близьких Пастернаку європейських письменників XX століття, це людина, яка пише з натури. Його мета – неспотворено передати, як він сам сприймає події зовнішнього світу. Пластично втілити, перетворити ці події явища духовного світу, світу людського сприйняття. Дати цих подій нову, в разі успіху тривалу життя в пам’яті людей і спосіб їх існування.

В молодості Пастернак писав: “Недавно думали, що сцени у книзі інсценування. Це оману. Навіщо вони їй? Забули, що єдине, що в нашої влади, це зуміти не спотворити голосу життя, що звучить у нас.

Невміння знайти і сказати правду – недолік, якого ніяким умінням говорити не правду не покрити. Книга – жива істота. Вона в пам’яті і в повному розумі: картини та сцени – це те, що вона винесла з минулого, запам’ятала і не згодна забути”.

І далі: “Жива дійсний світ – це єдиний, одного разу вдалий і все ще без кінця вдалий задум уяви… Він служить поетові прикладом у ще більшою мірою, ніж натурою і моделлю”.

Висловити атмосферу буття, життя у слові – одна з найдавніших, нагальних завдань людської свідомості. Тисячоліттями повторюється, що не хлібом єдиним живе людина, але всяким словом Божим. Мова йде про живому слові, що виражає і несучому життя.

У російській літературі це положення набуло новий живий інтерес, головним чином завдяки художньому генію Льва Толстого. В додаток до цього Достоєвський багато разів стверджував, що якщо світові судилося врятуватися, то його врятує краса.

Словами одного з героїв “Доктора Живаго” Пастернак призводить це положення до форми суспільно-історичної закономірності: “Я думаю, – каже в романі Н. Н. Веденяпин, – що, якби дрімаючого в людині звіра можна було зупинити погрозою, все одно, буцегарні або загробного воздаяння, вищу эмблемою людства був би цирковий приборкувач з батогом, а не жертвує собою проповідник. Але в тому-то і справа, що людину століттями піднімала над твариною і забирала вгору не палиця, а музика: неперевершеність беззбройною істини, привабливість її прикладу.

Досі вважалося, що найважливіше в Євангелії моральні вислови і правила, укладені в заповідях, а для мене найголовніше те, що Христос говорить притчами з побуту, пояснюючи істину світом повсякденності.

В основі цього лежить думка, що життя символічна, тому що вона значна”.

У цьому твердженні, що читається без труднощів і простому за стилем, багато істотних, далеко не відразу зрозумілих спостережень. Зокрема, з нього випливає, що краса, без якої мертво навіть найвище моральне твердження, це світ повсякденності, тобто саме та правда життя, яку шукає і прагне виразити художник, лірик по перевазі.

Безсмертне спілкування між смертними і є Духовне життя, історична свідомість людей. А символічність життя, іншими словами, можливість записати, виразити її знаком, символом, пояснюється тим, що життя – значне, змістовне, осмислене явище.

“Доктор Живаго” став підсумком багаторічної роботи Бориса Пастернака, виконанням довічно леліяні мрії. З 1918 року він неодноразово починав писати велику прозу про долі свого покоління і був з різних причин змушений залишати цю роботу незакінченою. За цей час в усьому світі, і в Росії особливо, все невпізнанно змінилося. У відповідь змінювалися задум, герої і їх долі, стиль автора та сама мова, на якому він вважав можливим говорити з сучасниками.

Удосконалюючись від досвіду до досвіду, текст слідував душевним станом свого творця, його відчуття часу. На сторінках листів і рукописів, написаних чітким, одухотворено летять почерком Пастернака, постійно згадується робота над прозою.

У 1915-1917 роках, одночасно з першими книгами своїх віршів, Пастернак написав кілька новел, з яких була надрукована тільки “Апеллесова риса”. Незабаром автор перестав вважати вдалою не лише цю новелу, але і її манеру, задум, підлеглий тодішнього розуміння завдань мистецтва. Ці думки висловлені їм у короткій повісті “Листи з Тули”. Нові погляди Пастернак прагнув втілити в розпочатому тоді ж романі. Посилаючи його оброблене початок (приблизно п’яту частину) редакторові і критику Ст. Полонському, він писав:

“Ось історія цієї речі. До 17 року у мене був шлях – зовні спільний з усіма; але фатальне своєрідність заганяло мене в глухий кут, і я раніше за інших, і поки що, здається, я єдино, – з болем усвідомив той глухий кут, в який ця наша ера оригінальності в лапках заводить… І я вирішив круто повернути. Я вирішив, що буду писати, як пишуть листи, не по-сучасному, розкриваючи читачеві все, що думаю і думаю йому сказати, утримуючись від технічних ефектів, фабрикуемых поза його увагою і подаються йому в готовому вигляді, гіпнотично і т. д. Я таким чином вирішив дематерьялизовать прозу…”

Так з’явилася відома повість “Дитинство Люверс”.

До початку тридцятих років Пастернак час від часу згадує про продовження і розвиток сюжетних ліній роману.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь