М. Е. Салтикова-Щедріна можна назвати одним з найбільших російських сатириків. У своїй творчості він розвинув традиції таких письменників, як Фонвізін, Крилов, Гоголь. Надзвичайно гострі і жовчні твори письменника були спрямовані на викриття багатьох пороків сучасного йому суспільства. Він зображує ціле історичний час, зображує в могутніх сгущениях темних сторін життя, критикованих і отрицаемых в ім’я завжди присутніх, явно чи приховано, ідеалів соціальної справедливості і світла. “Діагност наших громадських зол і недуг” – так відгукувалися про нього сучасники. Росія була сповнена протиріч, накопичених довгими роками кріпосницького права. Життя дворянській сім’ї письменник прекрасно зобразив у “Панів Головлевых”, начальників і чиновників – в “Історії одного міста” та багатьох інших творах. Але мені здається, що вершини виразності він досяг у своїх невеликих казок “для дітей неабиякого віку”. Саме відносини між народом і поміщиками, чиновниками стали основною темою багатьох творів письменника, об’єднаних в циклі “Казки”. Михайло Євграфович прекрасно вивчив життя чиновників, несправедливість порядків, життя різних верств суспільства. Будучи віце-губернатором, він мав можливість переконатися, що Російське держава передусім турбується про дворяни, а не про народ, до якого сам перейнявся повагою.
У казках М. Е. Салтикова-Щедріна безліч самих різних типів панів: поміщиків, чиновників, купців та інших. Письменник зображує їх часто абсолютно безпорадними, дурними, зарозумілими. Ось “Повість про те, як один мужик двох генералів прогодував”. З їдкою іронією М. Е. Салтиков-Щедрін пише: “Служили генерали в якійсь реєстратурі. отже, нічого не розуміли. Навіть слів ніяких не знали”.
Зрозуміло, ці генерали нічого не вміли робити, все життя проіснували за чужий рахунок, вважаючи, що булки ростуть на деревах. Опинившись одні, вони ледь не померли. Мужик же показаний молодцем: все вміє, все може, навіть суп у пригорщі зварить. Але і його не щадить сатирик. Генерали змушують цього здоровенного чоловіка вити для себе мотузку, щоб не втік. І той покірно виконує наказ. Письменник бачить, що в мужика практично незнищенна звичка підкорятися, він так само не уявляє своє життя без пана, як і пан без нього.
Якщо генерали опинилися на острові без мужика не по своїй волі, то дикий поміщик, герой однойменної казки, весь час мріяв позбутися нестерпних мужиків, від яких йде поганий, холопий дух. Нарешті, мужицький світ зникає, і поміщик залишається один-однісінький. І, як показує М. Е. Салтиков-Щедрін, починає дичавіти. “Весь він. обріс волоссям. а кігті у нього стали, як залізні”. Натяк цілком зрозуміле: барин може вернути ніс, але без селянина йому не прожити.
Викриттю вищих верств суспільства присвячені і такі казки, як “Ведмідь на воєводстві”, “Орел-меценат” і “Богатир”. У першій письменник висміює адміністративні принципи Росії, у другій – псевдопросветительство. У третій письменник обрушує свою сатиру на весь суспільний лад Росії і уподібнює царизм гниющему трупу уявного богатиря. М. Е. Салтиков-Щедрін не випускає з уваги нічого. Створені ним образи поміщика генерала, казкових вовків, лисиць, ведмедів та щук відкривають читачам справжні обличчя поміщиків, чиновників і нової буржуазії. Письменник показує їх уявне великодушність: вовк обіцяв помилувати зайця, орел пробачити миша. Але письменник відкине все, що може приспати пильність жертв: “Орли суть орли, тільки і всього. Вони хищны, м’ясоїдні, хлібосольством не займаються, але розбійничають, а у вільний від розбою час дрімають”.
Одним з найважливіших прийомів характеристики соціальних типів в казках М. Е. Салтикова-Щедріна стають зоологизмы. Письменник орієнтується на народну казкову і басенную традицію, використовує звичні читачам образи. Які ж тварини стають панами? Царські сановники перетворюються на казкових ведмедів, свирепствующих в лісовій гущавині. Поміщик схожий на дикого звіра. Народ же – це замучений, забитий узкогрудый коняга, все життя якого проходить в безпросвітному працю і марних спробах знайти правду, подібно ворону-челобитчику.
Джерелом роздумів письменника стає дивовижний контраст між звичкою народу покірливо переносити труднощі, пасивністю і величезною духовною стійкістю. Казки письменника сповнені нарікань, що народ дуже терплячий, забитий і темний. Він намагається показати, що сили, які стоять над народом, жорстокі, але не такі вже страшні. Він навіть показує, що опір можливо: у казці “Ведмідь на воєводстві” зображений Ведмідь, який своїми нескінченними погромами вивів мужиків з терпіння, і вони посадили його на рогатину, “здерли шкуру”.
М. Е. Салтиков-Щедрін намагається знайти витоки звільнення в самому народі, але сумнівається в тому, що народ зуміє усвідомити свою силу. Допомогти народу – ось основне завдання письменника.