Ви можете не вірити в мою історію. Я б, напевно, і сама не повірила в таке. Але, на жаль, це сталося зі мною. Справа була в 2005 році. Мама взяла мене з собою в поїздку в Адлер. Квитки взяли в плацкартний вагон. Мама гортала журнал, а я листувалася з хлопцем по смс-повідомленнями. За вікном чудова погода, у мене гарний настрій. На годиннику близько другої дня. Наступна станція через пару хвилин. А поки я бачу у вікно ліс і порожню дорогу.
Раптом поїзд різко зупинився. Я подумала, що нічого страшного, всяке буває. Глянула у вікно і побачила нависають над вагоном хмари. Вони швидко закрили все небо. Колір у них був чорний, без єдиного просвіту. Грози не було. Я відправила хлопця повідомлення про те, що у нас тут жахливі хмари якісь, і пішла курити, поки мама спить. У тамбурі було ще двоє: молода дівчина і провідниця (жінка років сорока). Від провідниці я дізналася, що семафор вийшов з ладу, тому поки поїзд їхати не може. Може, я не дуже правильно передаю слова, але зміст приблизно такий. У поїзді якось зовсім потемніло, провідниця включила світло. Я пішла на своє місце.
Пробираючись по вагону, я помічаю, що сплять абсолютно все. Навіть діти, які невгамовно носилися по всьому вагону, мирно сопуть. Чоловіки, які дві хвилини тому жваво грали в карти, теж занурені в сон. Мені здалося, що деякі пасажири сплять в якихось неймовірних позах. Можливо, я просто була перелякана, тому мені так все це бачилося. Сіла я на своє місце, подивилась у вікно – навколо темрява. А адже був ще день!
Чомусь я вирішила піти назад у тамбур. Зайшла, спробувала написати хлопцеві повідомлення, а телефон не ловить мережу. Я чомусь відчула страх. Дівчина і провідниця теж напружені. Мовчимо й куримо. Через пару хвилин почалися якісь незрозумілі явища. Чорна імла змінювалася яскравим світлом, але це була не блискавка. Потім піднявся сильний вітер, пішов дощ. Жуть. Ми в поїзді, незрозуміло де, а зовні якийсь смерч.
Далі стало ще гірше. На вулиці почувся крик. Якась жінка голосно репетувала, скоріше навіть вищала. Мені аж самій захотілося кричати. Мабуть, бажаючи допомогти, провідниця відкрила двері. Вірніше вона не встигла цього зробити. Вітер сам відчинив двері, як тільки вона повернула замок. Потоком вітру нас притиснуло до стіни.
Не буду стверджувати, що це точно було, але я побачила в повітрі попіл. Було відчуття, що це він закриває всю видимість. Я поглянула на дівчину. Вона, схоже, бачила те ж саме. Ми швидко зачинили двері. А крики були чутні, але вже набагато далі.
Не знаю, коли все закінчилося, але по відчуттях – хвилин через п’ятнадцять. Все різко стихло. Майже відразу ж всі пасажири прокинулися. Поїзд поїхав далі, а я отримала повідомлення від хлопця. Він переживав, чому я не відповідаю.
Я глянула на годинник – дев’ять вечора. Але все дійство тривало не більше півгодини! У вагоні обговорювали, з яких причин поїзд простояв на місці півдня.
Я не дізналася, як так вийшло, що не спали тільки ми втрьох. Що це був за крик, звідки попіл? Та й не треба мені цього знати, і так моторошно досі.