Розповідь Л. Н. Толстого “Після балу” розвиває тему “зривання всіх і всіляких масок” з безтурботною, вмитою, святкової життя одних, протиставляючи її безправ’я, гноблення інших. Але разом з тим письменник примушує читачів замислитися над такими моральними категоріями, як честь, обов’язок, совість, які у всі часи робили відповідальним людини за все, що відбувається з ним і з суспільством. До цих роздумів нас підводить сама композиція розповіді, побудована на протиставленні картин бала і покарання побіжного солдата, переданих через сприйняття молодої людини Івана Васильовича. Саме йому належить зрозуміти, “що добре, що погано”, дати оцінку побаченому і зробити вибір своєї подальшої долі.
Життя юнака складалося благополучно і безтурботно, ніякі “теорії” і “гуртки” не цікавили ні його, ні близьких йому інших молодих людей-студентів. Але і в той же час нічого поганого в їх захоплення балами, катаннями, легкими пирушками не було. Ми переймаємося щирою симпатією до Івану Васильовичу на балу, коли бачимо його зачарованим святковою атмосферою званої вечері, ніжно закоханим у Вареньку. Про захопленої, чуйної душі цієї людини говорять слова: “я був не я, а якась неземна істота, що не знає зла і здатне на одне добро”, “я обіймав у той час увесь світ своєю любов’ю”.
І ось цей гарячий, вразливий юнак вперше в житті зіткнувся з жорстокою несправедливістю, приниженням людської гідності, виявлених навіть і не по відношенню до нього. Він побачив, що страшна розправа над людиною вершилася буденно, звично людиною, який сам нещодавно на тому ж балу був добрий, веселий.
В живу душу юнака увійшов жах від побаченого, йому “було до такої міри соромно”, що він “опустив очі”, “поквапився піти додому”. Чому ж не втрутився в ситуацію, не висловив своє обурення, не звинуватив в жорстокості і бездушшя полковника? Напевно, тому, що така страшна сцена, вперше побачена, просто приголомшила молодої людини, а ще збентежила та щирість, з якою вів себе полковник при цьому покарання. “Очевидно, він щось знає таке, чого я не знаю, – роздумував Іван Васильович. – Якби я знав те, що він знає, я б розумів і те, що я бачив, і це не мучило б мене”. З розповіді ми дізнаємося, що “дійти до кореня” у своїх роздумах Івану Васильовичу не вдалося. Але совість його не дозволила в подальшому житті стати військовим, тому що не зміг він отак “за законом” розправитися з людиною, служити жорстокості.
А характер полковника, цього насправді люблячого батька, приємного в суспільстві людини, твердо увійшли спотворені поняття про борг, честі, гідності, дозволяють порушувати права інших людей, прирікати їх на страждання.
Автор викриває об’єктивні соціальні умови, прививающие людині хибні моральні категорії, але акцент у цьому оповіданні зроблений саме на відповідальності кожного за те, що він робить у житті.
В одній зі своїх статей Л. Н. Толстой писав: “Головний шкоди – в душевний стан тих людей, які встановлюють, дозволяють, наказують це беззаконня, тих, які користуються ним як загрозою, і всіх тих, які живуть в переконанні, що таке порушення всякої справедливості і людяності необхідно для хорошої правильного життя. Яке страшне моральне искалечение повинно відбуватися в умах і серцях таких людей…”