Мої роздуми над романом Достоєвського “Злочин і покарання”

Реакція читача на цей роман неоднозначна. Більш того, часто можна почути негативні відгуки про самому романі (“похмурому і злом”), про головного героя (“який же герой, якщо вбивця”), про відсутність у романі будь-якої позитивної, доброї сили. Я теж не можу відповісти однозначно, мені сподобався роман чи ні. Чесно кажучи, коли прочитаєш твір, настрій не піднімається, але все ж таки читати цікаво, оскільки в романі унікально з’єднується детективний сюжет з глибоким психологічним аналізом. У романі піднімаються досить актуальні, сучасні проблеми. Кожна людина колись замислюється над критерієм добра і зла і хоче визначити для себе непросту межу між ними. Життя кожен раз пересуває. І не завжди можна однозначно визначити, що добре і що погано. Скільки разів люди думали, що, знищивши фізично суперника, ворога, можна відновити справедливість! Правда, багато хто не вирішуються на конкретні дії, вважаючи себе слабким, нездатним для ролі виконавця, але не відкидають саму ідею – “ось якби хтось інший зробив”.

Ця проблема спробувати себе як виконавця ідей і перед головним героєм роману “Злочин і покарання” – Родіоном Раськольниковим. Порушена жахами життя уява нанизує епізод за епізодом: кинув університет і немає можливості влаштуватися на роботу, у кожному листі від матері крізь буденні рядки – принизливий натяк на злидні, улюблена сестра – чиста, розумна Дунечка, хоче пожертвувати собою заради сім’ї, збираючись заміж за несимпатичних їй людину, кругом самі борги – і немає цьому кінця.

А поруч – ті ж самі злидні: п’яний чиновник Мармеладов, з його хворою на сухоти дружиною та малими дітьми, що живуть на гірко зароблені гроші старшої доньки Соні, яка продає своє тіло, щоб врятувати сім’ю від голодної смерті. П’яне дівча на бульварі, десятки і сотні “принижених і ображених “, що живуть на горищах та у підвалах, що залишили сподівання на краще “завтра”. Раскольникову навіть сниться про те, як озлоблені сірим, нещасної життям, шукаючи вихід у вині, п’яні люди зганяють своє зло, біду, образу на інших, слабкіших – знущаються із старого коня, а потім забивають його до смерті.

Герой чуйним до чужого болю, він хоче допомогти всім, навіть незнайомим, встановити рівноправність у суспільстві. Ось і приходить йому в голову думка вбити стару ростовщицу Олену Іванівну, а її гроші, що все одно “приречені в монастир”, віддати тим, кого вони можуть врятувати. “Одна смерть і сто життів замість – так адже тут арифметика! Та і що значить на загальних вагах життя цієї чахоточной, дурною і злий старенької? Не більше як життя воші, таргана, та й того не варто, тому що старушонка шкідлива”.

Розкольників приходить до висновку, що ” одиничне зло дозволене, якщо головна мета добра. Розмова студента й офіцера, випадково підслухана Раськольниковим, тільки переконує у вірності цієї ідеї, а їх припущення про можливе виконавця убий-ства лише підтверджує його думка про неординарність власної особистості. Чесно кажучи, кожен з нас іноді вважає себе краще інших, часто не помічаючи, що це піднесення себе над людьми може привести до відчуження від людей і самотності, а від вседозволеності навіть у буденному – один крок до Ніцше, Гітлера.

Реальний вчинок перевертає все з ніг на голову: гроші тихенько пропадають, гниють під каменем на безлюднім подвір’ї, разом з Оленою Іванівною Розкольників вбиває її сестру Лизавету, та ще, мабуть, з майбутнім дитиною, – духовну сестру Софійки Мармеладовой, з якою вони обмінялися натільними хрестами. А найголовніше – Розкольників розуміє, що не може перебувати поруч з матір’ю та сестрою, бо перестав бути гідним їхньої любові та поваги. Усе це й складає кару, моральне покарання, моральне самокатування героя, проти якого не висунуто звинувачень і немає доказів, але сам він не може спокійно жити.

У порівнянні із злочином, на опис якого і підготовку відведено одну частину роману, самокатування в самосвідомості героя займає у шість разів більше місця, а власне визнання – одна лише рядок. Поряд з цим офіційне покарання – восьмирічна каторга! Вона тільки допоможе очистити душу стражданнями. Раскольников вважає, що тепер його місце з тими, хто переступив. Ось так і з’являється поруч зовнішньо чистий і правильний Лужін з його підлою душею, здатний звести наклеп на беззахисну дівчину навіть у день смерті її батька, щоб досягти своєї мети.

“Ми одного поля ягоди”, – каже Раскольникову і Свидригайлов – людина, в якому переплітається добре і мерзостное, який може довести до самогубства підлітка, спровокувати смерть дружини й допомогти чужим сиротам, може бавитися, як лялькою, шістнадцятирічною “нареченою” і потурбуватися про те, щоб її більше не стали продавати, шантажувати кохану дівчину таємницею її брата і змиритися перед її чистотою та людяністю. А Соня, яку Розкольників ставив нижче себе, вважав занадто м’якою, слабкою і беззахисною в цьому жорстокому світі, доведе йому необхідність зняти гріх з душі, стане твердою підтримкою та другом.

Роман “Злочин і покарання” наштовхує на серйозні роздуми, закликає переосмислити моральні цінності й принципи, дійти розуміння вічного закону-цінності людського життя, як чужого, так і власного. І все-таки хочеться знайти позитивного героя в романі, щоб він не здавався таким похмурим і безпросвітним. Спочатку навіть здається, що такий герой є. Недарма ж автор дав йому “розмовляючу” прізвище – Разумихин (перший варіант імені – Вразумихин). Він теж бідний студент, добрий товариш, енергійна, розумна людина, але, на відміну від Раскольникова, не лежить цілими днями на дивані, доводячи себе своїми думками до крайності, а тихенько працює, заробляючи своїми заняттями по рублику на гідне життя. Буде наречена з невеличким приданим – можна й справу відкрити. Тихо, спокійно, лагідно, ні з ким не посварившись, нічого не збираючись міняти в державному устрої, а просто пристосовуючись до нього.

Порівнявши Раскольникова, який поставив себе вище людей, щоб щось зробити для них, з Разумихиным, який хоче бути одним з них, а жити для себе, приходиш до висновку, що ніякий він не позитивний герой. І знову хочу сказати, що моє ставлення до роману “Злочин і кара” неоднозначне, і роман мені сподобався. Але книга, що викликала стільки роздумів, безумовно, цікава, важлива і потрібна.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь