9 травня вони прокинутись раніше всіх. В сільських хатах, в міських квартирах піднімуться з світанком фронтовики, солдатські вдови. Перед дзеркалом приміряє сивочолий старий кітель з орденами, хто дістане старе, пожелтевшее фото, на якому знявся з бойовими друзями, заплаче нишком… А потім прийде Великий день, де буде все: пісні, спогади, сльози зустрічей і неодмінно застілля з чаркою гіркої за помин душі загиблих. Так буде по всій Росії, в усіх її куточках, де є людське житло, бо немає в країні будинку, який оминула б трагедія війни.
Не обійшла вона і нашу сім’ю.
У вересні 1944 року в один з будинків села Иркинеево надійшов лист з Польщі: “Дорогий вам Шелкович Віктор Олександрович був похований на ст. Мрозы. Прах його перенесено на кладовище р. Варшави на вул. Жвирко і Віґури… Дякуємо сердечно за допомогу в нашому спільному прагненні, щоб всі загиблі за наше життя і свободу жили вічно в пам’яті поколінь”.
Так у селі осиротіла ще одна сім’я.
Шелкович Віктор Олександрович – наш прадід. Він з мільйонами інших солдатів не повернувся на свою рідну землю, він загинув, так і не побачивши, як підросли за роки війни його діти, не обнявши свою кохану дружину Ганнусю, не пізнавши радості перемоги, він пішов, але пам’ять про нього буде жити в наших серцях, серцях його нащадків, вічно.
Історію життя нашого прадіда нам розповіла його старша дочка, наша бабуся, Галина Вікторівна.
Віктор Олександрович народився в місті Красноярську 28 серпня 1915 року. Після закінчення річкового училища у своєму рідному місті (він отримав професію механіка) працював за своєю спеціальністю на катері “Куйбишев” Єнісейського пароплавства. У Пинчуге зустрів свою майбутню дружину, Ганну Миколаївну, і в 1933 році вони поєднувалися законним шлюбом. Щасливими молодятами переїхали в чудове місце – Иркинеево, влаштовували побут, працювали на землі. Незабаром з’явився первісток Олександр, потім Галина та Неля.
Все складалося добре: повний любові і злагоди будинок, ростуть і радують батьківські серця діти, улюблена робота, райдужні плани на майбутнє, яким, на жаль, здійснитися вже ніколи не судилося.
Настав суворий і тяжкий для нашої країни час – почалася війна. Вона обрушилася на країну зненацька, її страшні реалії стали для всіх людей новими, не звіданими раніше. На захист Батьківщини піднялися всі, з усіх кінців неосяжної Росії. І серед сибіряків, які відправилися захищати Вітчизну, був і Шелкович Віктор.
У 1942 році, двадцятисемирічним молодою людиною, він пішов на фронт, залишивши свою сім’ю, в останній раз обнявши дітей і дружину, поцілував рідну землю. Прадід служив у військових частинах танкістом, звільняв землю від ворога. Дуже сумував за своєю сім’єю і в нечасті хвилини відпочинку намагався черкнути пару слів: “добрий день, Добрий день, дорогі мої Аня, Шурко, Галя, Неля, Таня і бабуся. Насамперед повідомляю вам, що я живий і здоровий, чого і вам бажаю. Вибач мене, що так довго не писав, але це залежало від обстановки… Зайняті знищенням ворога, і писати зовсім ніколи. Ну ось побував і на Україні, а зараз громим ворога на чужій території…”.
В 1943 році прадід потрапив в госпіталь, де пролежав 6 місяців: “… в госпіталь краще, звичайно, не потрапляти, а розгромити німців як можна швидше. Шкода, що нема зі мною Гоші, ох, і дали б ми з ним спеку проклятим німцям, відплатили їм за наші рани. Але я постараюся і один розправитися з гадами за все, що німці розгромили на нашій землі”.
Ці рядки з листів-трикутників, які дбайливо зберігає наша бабуся. З такою ж з ніжністю і трепетом до них належимо і ми, адже в них – історія нашої сім’ї, пам’ять про людину, так стремившемся розгромити ворога, очистити рідну землю від загарбників, але пішов з життя так рано.
Наш прадід любив свою сім’ю, Сибір, Батьківщину і віддав за них життя. Він загинув у бою під Варшавою 27 серпня 1944 року, не доживши до двадцяти дев’яти років один день – він згорів у танку.
^ Його зарили в кулю земний,
А був він лише солдатів.
Все, друзі, простий солдат,
Без звань і нагород…
Наш народ переміг у цій війні. Переміг тому, що на фронті і в тилу люди проявили багато витримки, мужності, відваги. Вітчизняна війна довела, що люди любили і дорожили своєю Батьківщиною і здійснювали заради неї подвиги. Наш прадід, як і багато загиблі на війні, не зробив певного подвигу, але його прагнення до перемоги, прагнення вберегти свою родину і землю від поневолювачів і є подвиг, подвиг не в ім’я слави, а заради життя на землі!
Ми впевнені, що в наш час, коли панують аморальність, жорстокість, все ж у серці кожної людини є місце для любові, терпіння, співчуття, що такі історії про героїзм і стійкість наших дідів і прадідів приведе людей до розуміння моральних цінностей, врятують наше суспільство від ненависті і егоїзму.