Олександр Сергійович Пушкін – великий російський поет. Одне з його численних творів – поема “Мідний вершник”, в якому автор говорить про проблеми, що хвилювали його під час створення твору, в 1833 році, наприклад, про взаємовідносини держави, влади та особистості, про несумісність часом їх інтересів. Але “Мідний вершник” – поема не тільки соціально-філософська, але і історична. Адже особливе місце в ній займають роздуми поета про долю Росії, про її історичному розвитку. Що ж автор говорить нам про російської історії, як її собі уявляє?
На початку поеми дається картина пустельній місцевості, того, що було на місці майбутньої столиці – Петербурга:
Річка неслася; бідний човен
По ній прагнув самотньо.
За мшистым, топким берегах
Чорніли хати тут і там,
Притулок убогого чухонця;
І ліс, невідомий променів
В тумані захованого сонця,
Кругом шумів.
На цьому фоні перед нами постає Петро. Він “дум великих полн”, мислить про приборкання стихії, про те, як він зведе з “драговини блат” місто* звідки “загрожувати ми будемо шведові”, який “всі прапори в гості будуть до нас”. Розмірковуючи про великі звершення, великий государ, не помічає ні “бідного човна”, ні “притулку убогого чухонця”. Цієї людини не хвилює життя нічим не примітних людей, адже перед його поглядом відкривається картина майбутнього величі північної столиці. Петро своє місто заклав “на зло гордовитому сусідові”, знищивши те, що було дорого “фінському рибалці, сумного пасинку природи”. Та й чого варті радості і прикрості якогось бідного рибалки порівняно з державними інтересами? Так Петро порушує розмірене протягом життя, з незапам’ятних часів у цих місцях стале. “Будівельник чудотворний” не включає в свої великі задуми життя простих людей. Далі перед читачами відбувається чудове перетворення: замість бідних хат – “громади стрункі тісняться палаців і веж”, замість “бідного човна” – “кораблі. з усіх кінців землі”, замість “моховитих, багнистих” берегів – “темно-зелені сади”. Праці, жертв, боротьби як би і не було. Неймовірний місто, “полнощных країн краса і диво”, з людської волі встав “на берегах Неви”, захоплює.
Але вольовий натиск Петра, який створив місто, був не тільки творчим актом, але й актом насильства. Петербург був побудований на кістках народу. Більш того, це місто будувався як виклик стихіям природи, так як його заклали на місці, мало придатному для великого міста, для життя великої кількості людей, ціною неймовірних зусиль і жертв. Навіть геометрично правильне планування нової столиці, заснована на строго рівних лініях і прямих кутах, була протиставлена навколишнього природного середовища, висловлюючи тріумф розуму над стихією природи.
В часи, коли відбувається дія поеми, людська сутність Петра стає вже надбанням історії. Залишився лише мідний Петро – об’єкт поклоніння, символ державності, “гордовитий бовдур”, “кумир на бронзовому коні”. А насильство, яке він зробив, тепер, у часи Євгена, повертається у вигляді буйства стихії, помщаючись не своєму кривднику, а його нащадкам – невинним жителям міста.
Створення Петербурга – своєрідне уособлення всієї діяльності Петра I, всієї його епохи. Все, що він зробив, було в тій чи іншій мірі насильством. “Грізний цар” побудував могутню державу, але він створював його на кістках і крові людей, нехтуючи ними, їхнім життям, їхніми бажаннями. А адже будь-яке насильство тягне за собою відплату, і терпіння народу не вічне. Недарма на початку другій частині автор дає таке порівняння розбурханій стихії:
Так лиходій,
З лютої своєю шайкою
В село увірвавшись, ломить, ріже,
Трощить і грабує; крики, скрегіт,
Насилье, лайка, тривога, виття.
Це порівняння асоціюється з народним бунтом. Адже країну вже вразило повстання Омеляна Пугачова. Це не стихія, що змітає все на своєму шляху? В “Мідному вершнику” ми бачимо, що стихія природи зливається саме з бунтом народу, але це поки протест тільки одного його представника – маленької людини Євгенія. Цей бунт пригнічений, пригнічений і пугачевское повстання, але образ, як і образ стихії, що проходить через усю поему, залишається застереженням для сильних світу сього, для правителів всіх часів і народів. Руйнування в місті величезні, велике число жертв. Стихії повені ніщо не може протистояти. Сам Мідний Вершник варто, омивається мутними хвилями. Він теж безсилий зупинити їх натиск. “З божої стихією царям не спільно володіти”, а тим більше-мідному бовванові. Вольовим, насильницьким чином Петро затвердив серед дикої природи місто, який вічно тепер буде піддаватися атакам стихії. І як знати, можливо, Євген, так яря і мимохідь погубленный, – це мікроскопічна крапелька гніву російського народу, величезна хвиля якого може і змести “кумира з міцною рукою”. Адже неможливо тривале і благополучне існування держави, яка біс-звичайно пригнічує підданих і нехтує ними в ім’я своїх цілей. Навпаки, держава повинна діяти на їх благо. Адже, на думку Пушкіна, і повінь, і народний бунт, “бессмысленный и беспощадный”, – це прояв Божого гніву, який обрушився на місто поки у вигляді природної стихії, а в майбутньому може вилитися в нову пугачевщину, стихію народного повстання, не менш страшний, ніж стихія повені, вершащая свій суд, не розбираючи правих і винуватих.
Таким чином, Петро I змінив природний хід історичного розвитку Росії: з відсталою напівазіатської країни він зробив велику європейську державу, він
Над самою прірвою,
На висоті уздою залізної
Росію підняв на диби.
Над цією безоднею наша країна і донині, хоча те, що передбачав Пушкін, вже збулося: “безглуздий і нещадний бунт” вже потряс Росію в 1917 році. Велика країна над безоднею і зараз: правителі, в тому числі і сучасні, не винесли урок з історії. Що ж станеться? Впаде Росія в безодню? Перестрибне чи прірва? Або так і залишиться на її краю? Хочеться сподіватися на краще. На мою думку, це залежить не тільки від правителів, але і від самого народу. Адже Божа кара у вигляді розлюченої стихії, як природного, так і народної, послана і сильним світу цього, і народу за те, що одні перетворилися на кумирів, а інші – в рабів. Пушкіну однаково ненависні і “панство дике”, і “рабство худе”, про що він говорить не тільки у поемі “Мідний вершник”, але у всій своїй громадянській ліриці.