Роман “Герой нашого часу” став продовженням теми “зайвих людей”. Ця тема стала центральною в романі у віршах А. С. Пушкіна “Євгеній Онєгін”. Герцен назвав Печоріна молодшим братом Онєгіна. У передмові до роману автор показує ставлення до свого героя.
Так само як і Пушкін в “Євгенії Онєгіні” (“Завжди я радий помітити різницю між Онєгіним і мною”) Лермонтов висміяв спроби поставити знак рівності між автором роману і його головним героєм. Лермонтов не вважав Печоріна позитивним героєм, з якого треба брати приклад. Автор підкреслив, що в образі Печоріна даний портрет не однієї людини, а художній тип, що увібрав у себе риси цілого покоління молодих людей початку століття.
У романі Лермонтова “Герой нашого часу” показаний молодий чоловік, що страждає від своєї неприкаяності, в розпачі задає собі болюче питання: “Навіщо я жив? Для якої мети я народився?” Він не має ні найменшої схильності до того, щоб йти второваною дорогою світських молодих людей. Печорін – офіцер. Він служить, але не вислужується. Печорін не займається музикою, не вивчає філософію або військова справа. Але ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вище навколишніх його людей, що він розумний, освічений, талановитий, хоробрий, енергійний. Нас відштовхує байдужість Печоріна до людей, його нездатність до справжнього кохання, дружбу, його індивідуалізм і егоїзм. Але Печорін захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Він глибоко несимпатичний нам “жалкостью дій”, порожній розтратою своїх сил, тими вчинками, якими він приносить страждання іншим людям. Але ми бачимо, що і сам він глибоко страждає.
Характер Печоріна складний і суперечливий. Герой роману говорить про себе: “У мені дві людини: один живе в повному сенсі цього слова, інший мислить і судить його. “. Які причини цієї роздвоєності? “Я говорив правду – мені не вірили: я почав обманювати; дізнавшись добре світло і пружини суспільства, я став вправний у науці життя. “– зізнається Печорін. Він навчився бути потайним, злопам’ятним, жовчним, честолюбним, став, за його словами, моральним калікою. Печорін – егоїст.
Ще пушкінського Онєгіна Бєлінський називав “страждають егоїстом” і “егоїстом мимоволі”. Те ж саме можна сказати і про Печоріна. Печорину притаманні зневіра, песимізм. Він відчуває постійну роздвоєність духу.
В суспільно-політичних умовах 30-х років 19 століття Печорін не може знайти собі застосування. Він витрачається на дрібні пригоди, підставляє лоба чеченським кулям, шукає забуття у коханні. Але все це лише пошук якогось виходу, лише спроба розвіятися. Його переслідує нудьга і свідомість, що не варто жити таким життям.
На всьому протязі роману Печорін показує себе як людину, яка звикла дивитися на страждання, радості інших тільки у відношенні до себе” – як на “їжу”, що підтримує його душевні сили, саме на цьому шляху він шукає розради від переслідує його нудьги, намагається заповнити порожнечу свого існування.
І все ж Печорін – натура, багато обдарована. Він володіє аналітичним розумом, його оцінки людей і їхніх учинків дуже точні; у нього критичне ставлення не тільки до інших, але і до самого себе. Його щоденник – не що інше, як саморазоблачение. Він наділений гарячим серцем, здатним глибоко відчувати (смерть Бели, побачення з Вірою) і сильно переживати, хоча намагається приховати душевні переживання під маскою байдужості. Байдужість, черствість – маска самозахисту.
Печорин все-таки є людиною вольовим, сильним, активним, в його грудях дрімають “життя сили”, він здатний до дії. Але всі його дії несуть не позитивний, а негативний заряд, вся його діяльність спрямована не на творення, а на руйнування. У цьому Печорин схожий з героєм поеми “Демон”. І правда, в його зовнішності (особливо на початку роману) є щось демонічне, неразгаданное.
У всіх новелах, які Лермонтов об’єднав в романі, Печорин постає перед нами як руйнівник життів і доль інших людей: через нього позбавляється даху і гине черкешенка Бела, розчаровується в дружбі Максим Максимович, страждають Мері і Віра, гине від його руки Грушницкий, змушені покинути рідний будинок “чесні контрабандисти”, гине молодий офіцер Вулич.
Бєлінський бачив у характері Печоріна “перехідний стан духу, в якому для людини все старе зруйновано, а нового ще немає, і в якому людина є тільки можливість чогось дійсного в майбутньому і досконалий примара в сьогоденні”.