Любов і повага до батьків є почуття святе

Р. Мопассан писав: “Невдячний син гірше чужого: це злочинець, так як син не має права бути байдужим до матері”. Невдячність до батьків, на мій погляд, сама мерзенна, але разом з тим і сама звичайна і споконвічна річ у нашому житті. Базується вона на тому, що не склалися взаємини батьків і дітей, найчастіше через неповаги, забудькуватості і безвідповідальності представників молодшого покоління. Про це не раз розмірковували письменники, поети і філософи.

Прочитавши розповідь Л. М. Куликової “Свиделись”, переконалася в тому, що ми, діти, повинні пам’ятати і шанувати своїх батьків, бути вдячними їм, плекати їх старість.

Доля Анатолія Титова, чоловіка, який після зустрічі з матір’ю відразу після армії поїхав “за тридев’ять земель” і не відвідував її двадцять чотири роки, змушує задуматися про те, як часто ми не цінуємо любов і повагу наших батьків. Головний герой твору не дорожив турботою і увагою своєї матері: прочитував побіжно, рвав на дрібні шматки і викидав в урну довгі, повні тепла і ніжності послання страждаючої жінки, нічого не писав у відповідь і, обзавівшись великою дружною сім’єю, не згадував про неї довгий час… Але ось настав день, коли “черв’ячок оселився” в душі невдячного сина, серце “ніби зменшилася в розмірах

– до чого неприємне почуття стиснуло його”: Толік згадав про матір… Прочитавши єдине збережене лист від неї, Тітов тут же вирішує провідати стареньку. “Три тягучих дня” він їде додому, до мами, яка так і не визнає в ньому сина! “Немає в мене сина. Пропав він”, – почує Тітов замість очікуваних радісних “ахів та охів”. Як хотілося йому розповісти мамі “про всі його турботи”, про онуків, показати фотографії! Але так і не поговорить з ним Ольга Герасимовна, буде вперто твердити, що її син пропав. Лише після відходу Дещиця скаже вона: “Ось і свиделись, синку. Встиг таки”…Значить, дізналася?! Дізналася зник з її життя “злочинця”, але не пробачила ображена жінка його. Як вирок всім невдячним дітям звучать її слова: “Сини – вони дбають про батьків, так само, як батьки про них колись пекли”.

Зовсім по-іншому проблема взаємин між поколіннями розкривається в оповіданні “Синівський обов’язок” В. Курамшиної. Тут герої немов міняються місцями: байдужа мати – “зозуля” зовсім не дбає про своє, на диво, вдячному сина. Хлопчик десять років пробув в інтернаті, немов “термін відбув”, не знав батька, не бачив нічого доброго в житті. Мати майже не виховувала його. Вона й сама знає, що огидно ставилася до своєї дитини. Ось чому жінка в хвилину випробувань виносить собі такий суворий вирок: “За що Максу мене любити. Нехай ненавидить. І зневажає нехай. Тільки б з дому не вигнав. І дав померти у своєму ліжку”. Але син не кидає свою безвідповідальну, легковажну мати, яка його майже не виховувала! Він жертвує їй, важко хворий, свою нирку зі словами : “Я хочу, щоб ти понянчила своїх онуків”. Мати приголомшена. Чим же вона заслужила таке ставлення до себе? Нічим. Просто їй пощастило: її син – благородний чоловік, який пам’ятає, що ця жінка – його мама! Ось воно, святе синівське почуття!

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: