Ліричний герой Лермонтова, образ героя для твору по темі

План

  • «Ні, я не Байрон, я іншої…»
  • Самотність, зведена в абсолют
  • На шляху до реалізму

«Ні, я не Байрон, я іншої…»

Не для кого ні секрет, що кожен письменник пише по-своєму. Індивідуальний стиль формується завдяки використанню певних художніх засобів, лексики, самої манери викладу, і, звичайно ж, способом створення характерів персонажів. Говорячи про поетичних творах, в літературознавстві використовується термін «ліричний герой». Цікаво, що ліричний герой кожної культурної епохи є носієм її ідеалів. Наприклад, у класицистичних творах ліричний герой, насамперед, громадянин, що ратує за розвиток рідної держави, сентименталізм – тонко відчуває духовно-моральний ідеал, в романтизмі – вільна, невичерпна і нескінченно складна особистість. У російську літературу романтизм прийшов із західної Європи. Одним з найбільш відомих і значущих європейських поетів-романтиків вважається Джордж Байрон. У російській літературі таким можна назвати Михайла Юрійовича Лермонтова. Незважаючи на те що цих поетів часто порівнюють, їх творча спадщина дуже різниться. Романтизм Байрона – це, швидше, реакція і неприйняття нової буржуазної дійсності, ідеалізація туги й розподіл світу на зовнішній – гріховний — і внутрішній – чистий і природний. Романтичні тенденції у творчості Михайла Юрійовича відбилися дещо інакше. Образ ліричного героя Лермонтова змінювався протягом усього життя поета.

У ліриці раннього творчості з’являється романтичний герой-індивідуаліст, характерний для Заходу. Ліричні герої Лермонтова цього періоду рішучі й безкомпромісні. Вони не приймають дійсність, гостро реагують на несправедливість світу, піднімаючись над побутом і реальністю. Це самотні, волелюбні люди, для яких світ, як і у героїв Байрона, розуміється як що складається з двох частин. Але у Лермонтова це не грішний і праведний варіант, а реальний світ, який заперечується, і світ ідеальний. Цікаво, що на учнівському етапі творчості світ лермонтовских героїв все ще ділиться на дві непримиренні частини, кордон між якими неможливо зруйнувати:

«Він був народжений для щастя, для надій
І натхнень мирних!— але божевільний
З дитячих рано вирвався одягів
І серце кинув у море життя галасливої;
І світ не пощадив — і бог не спас!»
«Він був народжений для щастя, для надій…», 1832.

У вірші «Монолог», яке з’явилося в 1829 році, ця тема повторюється:

«Серед бур порожніх нудиться юність наша,
І швидко злоби отруту її мрачит,
І нам гірка остылой життя чаша;
І вже ніщо душі не веселить».
«Монолог», 1829.

Очевидно, що «порожні бурі» уособлюють дрібні пристрасті, любовні переживання і інтриги, а «отрута злоби» — отруйну дію публіки і вищого світу на чисту душу, яка в підсумку пересичується всім тим, що може запропонувати суспільство.

З’являється мотив свободи як однієї з головних цінностей і мотив волі як кінцевої мети, де душа ліричного героя, можливо, знайде спокій:

«Навіщо я не птах, не ворон степовий,
Коли м’ч пролетів зараз наді мною?
Чому не можу я парити в небесах
І одну лише свободу любити?»
«Бажання (навіщо я не птах…)», 1831.

«Але мені богом дана
Молода дружина,
Воля-волошки,
Вільність мила,
Незрівнянна;
З нею у мене знайшлися інші
Мати, батько і родина;
А моя мати – степ широкий,
А мій батько – небо далеке»
«Воля», 1831.

Самотність, зведена в абсолют

Ліричний герой у віршах Лермонтова різко негативно налаштований по відношенню до дійсності і суспільству свого часу. Спочатку це виявлялося у неприйнятті людства із-за низьких моральних якостей і дріб’язковості кожної людини. Ця точка зору сходить до реалізації романтичних тенденцій Жуковським. Але, на відміну від романтизму Жуковського, в художній концепції Лермонтова опозиція виникає не між героєм і абстрактним світом, а між героєм і живий, дуже яскравою реальної середовищем. Конфлікт героя і оточення виявляється нерозв’язним, герой залишається незрозумілим. Звідси виникає тема самотності – мабуть, сама важлива для розуміння творчості поета.

«Один серед людського шуму,
Зріс під покровом чужої я».
«Один, серед людського шуму», 1830.

Ліричний герой виявляється повністю спустошеним, розбитим безтурботним життям. До нього не приходило натхнення, тому що «палкі друзі», своєрідні змії-спокусники, вже знайшлися, а значить і душа ліричного героя стала глуха до творчості:

«Я згадав колишні нещастя,
Але не знайду в душі моїй
Ні честолюбья, ні участья,
Ні сліз, ні палких пристрастей».
«Один, серед людського шуму», 1830.

В однойменному вірші йдеться не тільки про апатії, але і про занепадницькому стан інших людей, які можуть розділити лише радощі життя, а в сумі інших їм не потрібні і не цікаві:

«Як страшно життя цього кайдани
Нам на самоті тягнути.
Ділити веселощі – все готові:
Ніхто не хоче смуток ділити».

З’являється тема смерті, пов’язана з мотивом самотності («відокремлений труну»). Померши, герой піднятися над земними пристрастями, але все одно буде нещасна:

«І бачу труну відокремлений,
Він чекає; що ж зволікати над землею?

Ніхто про те не покрушится,
І будуть (я впевнений)
Про смерть більше веселиться,
Ніж про народження моєму…»
«Самотність», 1830.

Заключні рядки виводять відчуття туги від нерозуміння суспільством на новий рівень. Тут досить яскраво виражена невідповідність героя натовпі, його унікальність, індивідуалізм. Заперечення, невіра в можливість втілити прагнення, знайти споріднену душу – все це втілює в собі ліричний герой поезії Лермонтова. Варто сказати, що самотність не є ідеальним станом. Незважаючи на ескапізм, герой не знаходить спокій у самоті. Можна сказати, що його не влаштовує жодне із запропонованих життям станів, йому не комфортний жоден з варіантів втечі від реальності (піднесення над світом, думки про природу, свободу або свідоме відчуження), але, як кажуть, він вибирає з двох зол менше. Самотність розуміється і як нагорода, і як прокляття. Для лермонтовській лірики характерні максималістські заперечення, абсолютне протиставлення людини і світу, обумовлені романтичним сприйняттям дійсності.

«Самотній я – ні відради:
Стіни голі колом.

Ходить в тиші нічній
Без відповіді вартовий».
«В’язень», 1837.

Поступово у творчості Лермонтова ліричне «я» дистанціюється від автора, з’являється образ романтика, якому чуже заспокоєння, а життя в неволі і пасивності неможлива, тому що герой народжений для іншого:

«Я не для ангелів і раю
Всесильним богом створений».

Тут мотив чужості звучить дещо інакше: ліричний герой виявляється чужим не тільки реального, але і ирреальному світу:

«Як демон мій, я зла обранець,
Як демон, з гордою душею,
Я між людей безтурботний мандрівник,
Для світу і небес чужий».
«Я не для ангелів і раю…», 1831.

Лермонтову, як письменника епохи романтизму, притаманний містицизм. З цієї точки зору важливим виявляється образ демона. У вірші «Мій демон» (1829) автор змальовує героя, пересиче ного життям, почуттями і переживаннями. Демон байдужий до всього, що має знаходити відгук в будь-якому іншому:

«Він знехтував чисту любов,
Він все моління відкидає,
Він байдуже бачить кров».

Самотність демона тут наближається до абсолюту, так як ні в одному з світів він не може знайти споріднену душу: його цураються і люди, і музи. Образ демона з’являється і в однойменній поемі. Тут ліричний герой втілює в собі концентрований самотність і безглуздість існування; трагізм пошуків щастя в земному житті при прагненні до неба постає трагізмом шукань особистості перехідної епохи. Радісне биття життя в ритмі строфі робить байдужість ліричного героя ще більш страшним. Варто сказати, що демон у Лермонтова не є злим духом, у письменника зло є нездійснене добро.

Образ ліричного героя Лермонтова і ліричне «я» постають не тільки суб’єктом, але й об’єктом, тобто не тільки дійовою особою, а й тими, на кого спрямована дія. Самоаналіз призводить до невтішних висновків: народжуються сумніви в початковій устремління до добра, віра в прекрасне зникає.

«Ми п’ємо з чаші буття
З закритими очима…
Тоді ми бачимо, що порожня
Була золота чаша,
Що в ній напій був – мрія,
І що вона – не наша!»
«Чаша життя», 1831.

З 1830 року у віршах поета починає з’являтися романтична іронія, спрямована на розвінчання романтичних кліше:

«Не шукай пристрастей важких;
І доки бог дає,
Нектар пий годин веселих;
А печаль сама прийде.

Серце дурне створіння,
Але і з серцем можна жити,
І шалений хвилювання
Можна також приборкати…»
«Рада», 1830.

Примітно, що рада радіти життю протилежний іншим лермонтовским рядками – «Я жити хочу! Хочу печалі…». Виходить, що відмова від переживання негативних емоцій по суті є відмовою від справжнього життя, а той, хто піде раді, прирече себе на пусте існування. Постійні розваги можуть призвести до втрати індивідуальності, глибини внутрішнього світу. Таке життя з точки зору поета видається набагато більшим лихом, ніж завзяття всім і всіма.

«Я для нього забув увесь світ,
Для цього хвилини незабутньої;
Але я тепер, як жебрак, сір,
Блукаю, як відчужений!…»

Слово «відчужений» в такому значенні вперше вжив саме Лермонтов. І, незважаючи на те, що це вірш відносять до любовній ліриці, слово виходить за межі любовної теми. Воно веде до драматичного фіналу:

«Так подорожній в темряві нічний,
Коли побачить вогонь блудящий,
Біжить за ним… схопив рукою…
І — прірва під ногою ковзної!»
«До*** (Не поклич мене красою!)», 1829.

Кожне чотиривірш закінчується знаком пропозицією, яка не тільки надає особливу інтонацію тексту, але і організовує, згущує усвідомлення вічної приреченості.

На шляху до реалізму

У «Думі», як і у всій зрілої ліриці Лермонтова, глибока думка зливається з її емоційної трактуванням. Сучасне суспільство постає як духовно спустошений. Вірш має кільцеву композицію. Початок:

«Сумно я дивлюся на наше покоління!
Його прийдешнє — иль порожньо, иль темно».

Кінець:

«І прах наш з строгістю судді і громадянина
Нащадок образить презирливим віршем,
Насмішкою горькою обманутого сина
Над промотавшимся батьком».

Замкнутість посилює безнадійність положення. Завдяки цьому рамковому компоненту розкривається образ сучасників – легкодухість, безцільне існування, покірне прийняття дійсності. Єдиним рухом в житті виявляється очікування смерті. В самому вірші два смислових центру: «я» і покоління. Примітно, що протиставлення тут не повне, так як ліричний герой виявляється частиною покоління. Пом’якшення і стирання характерних романтичних рис відображають перехід від романтизму до реалізму.

Так який же ліричний герой Лермонтова? Проаналізувавши творчість поета можна зробити висновок: Лермонтов малює образ незалежної, відчуженого і самотнього героя, який не прагне до особистого щастя. Ліричний герой внутрішньо суперечливий, не зрозумілий і не прийнято ні реальністю, ні ірреальним світом. Це – сильна і вільна особистість, свідомо вибирає вигнання.

Проведений аналіз творчості і героя Лермонтова стане у нагоді учням 9 та 10 класів при написанні твору на тему «Ліричний герой Лермонтова».

print

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: