Композиція в оповіданні Толстого “Після балу”

В оповіданні “Після балу” Л. Н. Толстого, написаному в 90-х роках XIX ст., зображуються 1840-е рр. Письменник тим самим поставив творчу задачу відновлення минулого, щоб показати, що його жахи живуть і в сьогоденні, лише злегка змінивши свої форми. Не обходить увагою автор і проблему моральної відповідальності людини за все, що відбувається навколо.

У розкритті цього ідейного задуму важливу роль відіграє композиція розповіді, побудованого на основі прийому “розповідь у розповіді”. Починається твір раптово, з розмови про моральні цінності буття: “що для особистого вдосконалення необхідно передусім змінити умови, серед яких живуть люди”, “що добре, що погано” і так само завершується раптово, без висновків. Вступ ніби налаштовує читача на сприйняття подальших подій і знайомить з оповідачем Іваном Васильовичем. Далі вже він розповідає слухачам випадок зі свого життя, що стався давно, але відповідає на питання сучасності.

Ця основна частина твору складається із двох картин: бала і сцени покарання, причому головною у розкритті ідейного задуму, судячи по назві оповідання, друга частина.

Епізод бала і події після балу зображені з допомогою антитези. Протиставлення цих двох картин виражено в багатьох деталях: фарбах, звуках, настрої героїв. Наприклад: “бал прекрасний” – “що неприродно”, “музиканти знамениті” – “неприємна, визгливая мелодія”, “разрумянившееся з ямочками особа” – “сморщенное від страждання особа”, “біле плаття, в білих рукавичках, в білих черевичках” – “щось велике, чорне,… це чорні люди”, “солдати в чорних мундирах”. Останнім протиставлення кольорів чорного і білого посилено ще й повтором цих слів.

Контрастно і стан головного героя в цих двох сценах, його можна виразити словами: “Я обіймав у той час увесь світ своєю любов’ю” – і після балу: “Мені було до такої міри соромно… Ось-ось мене вирве всім тим жахом, який увійшов у мене від цього видовища”.

Важливе місце в протиставлені картинах займає зображення полковника. У високому військовому в шинелі і кашкеті, керівним покаранням, Іван Васильович не відразу дізнається красивого, свіжого, з блискучими очима і радісною усмішкою батька коханої Вареньки, на якого він нещодавно на балу дивився з захопленим подивом. Але це був Петро Владиславович “з своїм рум’яним обличчям і білими вусами й бакенбардами”, і тієї ж “своєю сильною рукою в замшевій рукавичці” він б’є переляканого малорослого слабосильного солдата. Повтором цих деталей Л. Н. Толстой хоче показати щирість полковника у двох різних ситуаціях. Нам було б простіше зрозуміти його, якщо б він де-то вдавав, намагався приховати своє справжнє обличчя. Але ні, він все той же і в сцені страти.

Ця щирість полковника, мабуть, і привела в тупик Івана Васильовича, не дозволила розібратися до кінця в протиріччях життя, але свій життєвий шлях під впливом події він змінив. Тому і немає на закінчення розповіді ніяких висновків. Талант Л. Н. Толстого в тому і полягає, що він змушує читача замислитися над поставленими питаннями всім ходом оповіді, композицією твору.

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам