Прочитавши роман М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”, я поставила перед собою мету – глибше зрозуміти взаємини Печоріна з “водяним суспільством” П’ятигорська, тобто ще раз торкнутися важливої теми – людина і суспільство.
У справах служби головний герой твору Лермонтова, Печорін, опинився в П’ятигорську, кавказькому курортному містечку. При першій же зустрічі з містом Печорін виділив три групи, на які поділялося населення містечка.
До першої групи належали сімейства степових поміщиків. Про це можна було здогадатися по їх зовнішності та занять.
До другої групи належали місцеві дами – дружини влади. Це типові представниці провінції, яким ні в чому не хочеться відставати від столичних дам. Вони мають чимало обажателей, які щорічно змінюються новими.
І третя група, з якою належало проводити час Печорину, становила “особливий клас людей між чающими руху води”. До них в П’ятигорську відносяться відпочиваючі чоловіки, військові і цивільні. Ці молоді люди – франти. Вони проводять час у прогулянках по місту і в особняках княгині Лиговкой, яка приїхала на мінеральні джерела разом з дочкою.
Зовні ці молоді франти – порядні люди і виглядають пристойно. Але під привабливою зовнішністю ховаються інтригани і лицеміри, підлабузники і хвалькуваті люди. Це духовно зубожілі люди. Вони не вміють бачити “просто прекрасне”, ці люди шукають незвичайне, підкоряючись моді. Вони нудьгують і скаржаться на нудьгу, вони грають в азартні ігри і відвідують всі тутешні бали. Вся їх життя протікає одноманітно, все повторюється з дня у день. Такий образ життя будь-якого світського суспільства, будь то в Петербурзі або в іншому російському місті того часу. Печорін також відноситься до числа таких людей, але він стоїть вище навколишнього дворянського середовища. Він розумний, освічений чоловік не знайшов застосування своїм здібностям. Йому обридли всі світські звичаї, він прагне до бурхливого життя. Але і потрапивши в П’ятигорськ, він зустрічає тут ті ж порядки, що й в столиці. Він бачить, що на Кавказі життя котиться по тій же колії. І тому в ньому назріває огиду до тих людей, серед яких він змушений перебувати. Він зло висміює моральне убозтво “водяний молоді”, хоча і не розуміє, для чого він цього добивається. І взагалі, Печорін – людина повний протиріч. Суперечливість його проявляється навіть у зовнішності і, тим більше, в його характері, у відносинах з людьми. Тому у нього багато ворогів.
Я підійшла до того, що Печорин, як і Онєгін втратив себе, задихнувся в світському обивательському суспільстві. Так само, як і його “старший брат” Онєгін, він намагався вирватися з цього замкнутого кола. Не втрачаючи віри в свої сили, Печорін намагався знайти себе в літературі, науці, в будь-якій іншій роботі, але поступово йому це набридло, потім настало охолодження, байдужість до життя. Багато розумні люди того часу з цієї ж причини не могли застосувати свої знання на користь людям.
Порівнюючи Печоріна з героями творів письменників того століття: Пушкіна, Грибоєдова, Гоголя, Толстого, я переконалася, що майже всіх передових письменників того періоду хвилювала ця соціальна тема: герой свого часу і його взаємини із суспільством.