Головною героїнею в п’єсі А. Н. Островського “Гроза” є Катерина. Це добра, релігійна, волелюбна дівчина. Важко їй живеться в будинку у Кабановой. Чоловік Катерини – слабоволь-ний чоловік, ні в чому не сміє перечити своєї матері, яка заправляє всім у домі. Він і сам мріє хоч іноді вирватися з будинку. А коли йому це вдається, то йде в загул. Тихон по-своєму любить Катерину і жаліє її. Але відмовляється взяти її з собою до Москви: “Куди як весело з тобою їхати! Ви мене вже заїздили тут зовсім! Я не чаю, як вирватися; а ти ще нав’язуєшся зі мною”. Вдома її постійно, день за днем, за діло і без діла – поїдом їсть свекруха, пиляє нещасну дівчину. Катерина потрапила в середовище, де лицемірство і святенництво дуже сильні. Це підтверджує і Варвара, сестра Тихона, кажучи, що на обмані у них “весь будинок тримається”. І її позиція така: “А по-моєму: роби що хочеш, тільки б шито так крито було”. “Гріх не біда, чутка нехороша!” – так міркували багато. Але не така Катерина. Вона дуже чесна, релігійна людина. Дівчина щиро боїться згрішити, навіть в думках змінити чоловікові.
Катерина, зі своєю чистою душею, не змогла пристосуватися до цього світу, не змогла носити важкі кайдани, які ско-вывали її тіло, душу, думки. Занадто дорога їй свобода. Не випадково у творі “Гроза” Катерина часто порівнює себе з птахом, хоче злетіти в небо полетіти. Адже птах в народній поезії – це символ свободи.
Своє життя в батьківському домі Катерина згадує як прекрасний рай саме тому, що у матері вона жила “точно пташка на волі”, а в будинку Кабанової начебто все те ж, та не так: і моляться тут лицемірно, і добро роблять ніби “з-під неволі”. Катерина звикла до іншого – відкрите™, доброті, повазі до людини. Вона не може витримати принизливі докори свекрухи, змиритися з таким життям. У розмові з Варварою дівчина каже, що та не знає її характеру. І якщо трапиться так, що їй остаточно набридне жити у Кабанової, то ніхто не зможе її утримати. Катерина буде готова викинутися у вікно, кинутися у Волгу, але жити проти волі вона не стане. У цих словах дівчина висловлює свій протест всьому, що відбувається. В якійсь мірі її любов до Бориса теж своєрідний протест, спроба вирватися з “темного царства”. Вона любить Бориса не так, як прийнято любити в “темному царстві”, вона хоче відкритості, свободи. Разом з цим Катерина розуміє, що не зможе бути з ним вічно. Її сковують узи шлюбу з нелюбом Тихоном. “Адже мені з чоловіком жити до гробової дошки”, – говорить вона. Тому свою зраду чоловікові дівчина сприймає як трагічну, неискупимую провину. А будучи людиною релігійною, вона мучиться ще більше. Катерина, як натура сильна, не боїться осуду народу. Під час грози дівчина при всіх кається перед Тихоном у своєму гре-хе. Набагато болючіше їй усвідомлювати свою провину, свій гріх. І вона знає, що цей страшний гріх їй ніколи не вдасться замолити, він каменем ляже їй на душу. Для неї єдиним виходом є смерть. І Катерина вирішується на самогубство.
В основу п’єси А. Н. Островського “Гроза” покладено конфлікт “темного царства” і світлого початку, представленого автором в образі Катерини Кабановой. Гроза – це і символ душевного сум’яття героїні, боротьби почуттів, морального піднесення в трагічну любов, і в той же час – втілення тягаря страху, під ярмом якого живуть люди.
У творі зображено затхла атмосфера провінційного містечка з її грубістю,
Святенництвом, владою багатих і “старших”. “Темне царство” – це зловісна середа
Безсердечності і тупого, рабського схиляння перед могутністю старих порядків. Так, Кабанова марно намагається вселити Катерині “основу домашнього благополуччя”: беззаперечне підпорядкування волі чоловіка, покору, старанність і повагу до старших, а головне – ніколи не сміти своє судження мати”. Царству покірності і сліпого страху протистоять сили розуму, здорового глузду, освіти, сповідуються
Кулигиным, а також чиста душа Катерини, яка нехай і несвідомо, одним велінням щирою, цільної натури, цьому світу ворожа. “Променем світла в темному царстві”назвав Катерину Н. А. Добролюбов.
Катерина – самотня молода жінка, якій не вистачає людської участі, співчуття, любові. Потреба в цьому і тягне її до Бориса. Вона бачить, що зовні він не схожий на інших жителів міста Калинова, і, не маючи можливості дізнатися його внутрішню суть, вважає його людиною іншого світу. В її уяві Борис видається прекрасним принцом, який відвезе її з “темного царства” в казковий світ, що існує в її снах.
Катерина, сумна і весела, поступлива і непокірна, мрійлива, пригнічена і горда. Такі різні душевні стани пояснюються природністю кожного душевного руху цієї одночасно стриманою і рвучкої натури, сила якої полягає у здатності завжди бути самим собою. Катерина і залишилася вірною самій собі, то
Є змінити саму сутність свого характеру так і не змогла.
Я думаю, що найважливіша риса характеру Катерини – чесність перед собою, чоловіком, оточуючим її світом; це її небажання жити у брехні. Вона каже Варварі: “Обманювати-те я не вмію, сховати-те нічого не можу”. Вона не хоче і не може хитрувати, прикидатися, брехати, таїтися. Це підтверджує сцена визнання Катерини в зраді. Не гроза, не страшне пророцтво божевільної баби, не страх перед геєною вогненної спонукали героїню сказати правду. “Все серце изорвалось! Не можу я більше терпіти!” – так почала вона своє визнання. Для її чесною і цільної натури нестерпно то помилкове положення, в якому вона опинилася. Жити лише б жити – не для неї. Жити – це значить бути самою собою. Її найдорожча цінність – це особиста свобода, свобода душі.
З таким характером не могла Катерина після зради чоловікові залишатися в його будинку, повернутися до одноманітно-тужливої життя, виносити постійні закиди і “моралі”
Кабанихи, втратити свободу. Але будь-якому терпінню приходить кінець. Катерині важко
Перебувати там, де її не розуміють, принижують і ображають її гідність,
Ігнорують її почуття і бажання. Перед смертю вона каже: “Що додому, що в могилу
– все одно… В могилі краще…” Їй не бажана смерть, а життя нестерпне.
Катерина – людина глибоко релігійний і богобоязлива. Так як згідно
Християнської релігії самогубство є великим гріхом, то свідомо
Скоївши його, вона показала не слабкість, а силу характеру. Її смерть – виклик “темною
Силі”, бажання жити у “світлому царстві” любові, радості і щастя.
Н. А. Добролюбов дав високу оцінку героїні: “Рішучий, цільний російський характер… зосереджено-рішучий, неухильно вірний чуттю природної правди,
Сповнений віри в нові ідеали і самоотвержен, в тому сенсі, що йому краще загибель, ніж життя при тих засадах, які йому противні…Ось істинна сила характеру!”
“В “Грози” є щось освіжаюче і підбадьорливе. Це “щось” і є по-нашому, фон п’єси, зазначений нами і виявили вающий хиткість і близький кінець самодурства. Потім самий характер Катерини, рисующийся на цьому тлі, теж віє на нас новим життям, яка відкривається нам у самій її загибелі”.