У літературі про “Борисі Годунові” не раз висловлювалися міркування про те, що паралельно з “Історією Держави Російської” Карамзіна і руськими літописами – основними історичними джерелами пушкінської трагедії – Пушкін в якійсь мірі спирався і на “Аннали” Тацита. Інтерес Пушкіна до Тациту і пушкінські зауваження на “Аннали” за часом збігаються з роботою над трагедією. Про ставлення Пушкіна до Тациту існує вже досить велика література.
Можливо, що в період створення “Бориса Годунова” Тацит міг ще більше зацікавити Пушкіна “паралелями” між епохою російського “смутного часу” і епохою Августа і Тіберія. Проте, торкаючись “Анналів” Таціта, як одного з можливих джерел пушкінської трагедії, дослідники явно переоцінюють значення цього твору.
Немає сумніву, що Тіберій цікавив Пушкіна. У ньому Пушкін бачив одне з найбільш яскравих і повних виразів принципу необмеженої монархії. Незадоволений карамзинської трактуванням образу Годунова, односторонньою і елементарної, Пушкін зацікавився психологічно складним образом Тиберія, сплетеним з дивних протиріч між “розумом світлим і людинолюбним” і схильністю до жорстокості та злочину, між здатністю до управління державою і постійним тяжінням до самої елементарної брехні і нещирості навіть перед самим собою.
Було б, однак, щонайменше необачним робити з подібних співвідношень висновки про прямі відповідності між характером і діями Бориса і Тиберія.
Що ж стосується образу пушкінського Димитрія, в якому позначилися, як вважав академік. М. М. Покровський, деякі риси особистості Агріппи Постума, то доводиться констатувати, що акад. М. М. Покровський в даному випадку виходив, мабуть, з пушкінської характеристики Агріппи, яка відрізняється від характеристики, даної Тацитом. Подібні розбіжності взагалі характерні для пушкінських зауважень па “Аннали” і показують, з якою обережністю підходив Пушкін до деякими оцінками римського історика.
Створюючи історичну основу своєї трагедії, Пушкін свідомо користувався матеріалами російської національної історії, щоб “воскресити минуле століття у всій його істині”. Саме тому всі спроби встановити залежність історичної концепції пушкінської трагедії від чужоземного історичного матеріалу є неспроможними.
Основними джерелами історичного матеріалу для Пушкіна, як вже було сказано, були “Історія Держави Російського” Карамзіна і справжні пам’ятники літописного характеру. Сам Пушкін як у процесі роботи над трагедією, так і по завершенні її неодноразово торкався цього питання. Посилаючи в 1829 році рукопис своєї трагедії Н. Н. Раєвському, Пушкін вважав за потрібне застерегти: “я вимагаю, щоб перш, ніж читати її, ви перегорнули останню тому Карамзіна. Вона сповнена славних жартів і тонких натяків, що відносяться до історії того часу…”.
Нарешті, в одному з начерків передмови до трагедії Пушкін писав: Карамзіним слідував я в світлому розвитку пригоді, в літописах намагався вгадати образ думок і мова тодішнього часу. При дослідженні питання про принципи і методи роботи Пушкіна над фактичним матеріалом: “Історії” Карамзіна, необхідно звернутися до деяких особливостей карамзинского історичного оповідання, а також до характеру ставлення до Карамзіну і його “Історії” у 1810-1820-х роках.
В принципову відмінність ролі і значення цього моменту у Пушкіна і Карамзіна – ключ до розуміння всієї проблеми співвідношення “Бориса Годунова” і “Історії Держави Російського”. Для Карамзіна необхідність версії про отягченности совісті. Годунова злочином в Угличі була продиктована всім характером його соціально-політичної концепції. Народ в “Історії Держави Російського” грає цілком підлеглу, чисто службову роль, будучи носієм ідеї святості спадкової царської влади, її непорушності та історичної правомірності. Монархічна концепція Карамзіна стверджувала абсолютну непідсудність якого б то ні було земному суду будь-яких дій коронованого володаря. Тому, приступаючи до викладу подій царювання Бориса Годунова, характерних насамперед широким народним рухом проти законного царя, Карамзін опинився перед великою трудністю історико-методологічного порядку – необхідністю пояснити це антимонархічний рух, не порушуючи монархічної концепції оповідання в цілому.
Пояснити це рух, надавши йому характер антикріпосницького народного протесту проти режиму Годунова, як це й було в дійсності, Карамзін не міг. в силу того, що кріпосне право він розцінював, як міцну основу всієї системи російського самодержавства.
Саме тому, ігноруючи антикріпосницький характер народного руху проти Годунова, Карамзін всю тяжкість своєї аргументації переносить на два моменти: злочинна пристрасть Годунова до влади, яка призвела його до узурпації царського престолу, і органічно пов’язаний з цим мотив убивства Годуновим спадкоємця законної династії. Все це, в кінцевому рахунку, давало можливість Карамзіним показати, що народ відходить від Годунова, як від царя-загарбника, обтяженого династичним злочином, а в особі Самозванця вітає, – нехай помилково, – представника і спадкоємця законної царської династії.
Про те, що мав на увазі Пушкін, говорячи про своєї “політичної точки зору на Годунова, свідчить весь лад пушкінської трагедії. Злочин Годунова, яке, за Карамзіним, стало вирішальною причиною його загибелі, у Пушкіна є лише другорядним моментом, який ускладнює основну, глибоко соціальну трагедію царя Бориса. У цьому відношенні велику роль зіграла вже зазначена вище особливість карамзинского історичного оповідання – відсутність органічної єдності між укладеної в “Історії” монархічної концепцією і використовуваних їм обширним фактичним матеріалом.