Гуманізм лірики Пушкіна

Гуманізм – це система уявлень, заснована на визнанні цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і прояв своїх здібностей, утвердження критерію людяності як головного в оцінці суспільних відносин. У всі часи в різних країнах були люди, які вважали ідеали гуманізму основоположними і робили все, щоб вони втілилися в життя. Можна сказати, що без визнання чільної ролі гуманістичних цінностей людство просто виявиться приреченим. І в наш час ця ідея стала загальновизнаною у всьому світі. Але далеко не завжди в Росії така позиція вважалася пріоритетною. Потрібні зусилля багатьох видатних російських мислителів, філософів, політиків, письменників, художників, музикантів, діячів мистецтва і культури, щоб ідеї гуманізму стали основою життя суспільства. І заслуга Пушкіна в цій справі величезна.

Поезію Пушкіна відрізняє глибокий гуманізм. Ще В. Р. Бєлінський говорив: “Загальний колорит поезії Пушкіна і в особливості ліричної – внутрішня краса людини і плекає душу гуманність”. Це особлива якість лірики Пушкіна проявляється у всіх темах. Пише поет про кохання, про дружбу, про природу, розмірковує про поезію і ролі поета в суспільстві, говорить про свободу або ж висловлює свою громадянську позицію скрізь він виступає як поет-гуманіст.

Політична і громадянська позиція Пушкіна пов’язана з гуманістичними ідеями просвітництва. Ще в ранніх віршах він говорить про необхідність звільнення від “гніту влади фатальний” (“До Чаадаеву”, 1818), про обов’язковість дотримання закону для всіх (“Вільність”, 1817), висловлює надію на те, що антигуманна система кріпацтва буде скасована “по манію царя” (“Село”, 1819). Після поразки повстання декабристів поет, прагнучи підтримати своїх друзів, що знаходяться в засланні, посилає їм вірш “У глибині сибірських руд…” (1827). У ньому звучить надія на милосердя царя, завдяки якому засланці друзі-декабристи знову знайдуть свободу. У пізній ліриці Пушкіна починає все сильніше звучати тема християнського милосердя і гуманізму (“Батьки пустельників і дружини непорочні…”, 1836).

Ідеалам гуманізму Пушкін залишається вірним і тоді, коли його осягає розчарування, втома, з’являються ноти песимізму. Так в кінці 1820-х – початку 1830-х років він не вірить в близькість політичної свободи в умовах сучасної йому Росії, милосердя царя, навіть не сподівається, що йому буде надана можливість “за примхою своєї поневірятися тут і там”. Але він продовжує розвивати ідеї гуманізму, усім своїм творчістю стверджуючи, що без свободи людина не може залишитися людиною.

Про це він пише, наприклад, у вірші “Анчар” 1828 року. Створюючи образ “дерева смерті”, ізольованого в природі, і малюючи владику і раба, дії яких порушують природну гармонію і призводять до поширення згубного дії анчара, поет затверджує разом з тим думка про порочність такого суспільного устрою, де існує тиранія і рабство.

Не випадково в цьому вірші авторська ідея виражається через опис природи. У ліриці Пушкіна пейзаж має дуже велике значення і часто буває насичений гуманістичним пафосом. Пушкін вважав, що людина не повинна боятися величних явищ природи, жити з нею в гармонії. Він прагнув зробити природу зрозумілою і близькою людині. У вірші “Зимовий вечір” (1825) поет описує грізне явище природи – бурю. Але він робить це так, що буря не здається нам страшною:

Буря мглою небо криє,

Вихори снігові крутячи;

Те, як звір, вона завоет,

Те заплаче, як дитя…

Саме в поезії Пушкіна вперше постала перед читачами природа среднерусской смуги у всій її красі, в усьому розмаїтті річних часів. Так у вірші “Осінь” (1833) поет описує зміну пір року і говорить про своє ставлення до них. Він розповідає, що найбільше любить осінь, і намагається навчити людей бачити її непомітну, але чарівну красу:

Сумовита пора! Очей очарованье!

Приємна мені твоя прощальна краса –

Люблю я пишне природи увяданье,

В багрец и золото одягнені лісу…

Ще одне незабутнє опис осінньої природи поет дає у вірші “19 жовтня” (1825):

Роняє ліс багряний свій убір,

Сребрит мороз увянувшее полі,

Проглянет день, як ніби мимоволі,

І сховається за край окружних гір.

Цей вірш, як і багато інших, присвячене ліцейській річниці і лицейским друзям. Дружбу Пушкін вважав одним з найсвітліших властивостей людської натури. Він умів дружити і зберіг вірність друзям дитинства і юності на все життя. Багато вірші, присвячені друзям, висловлюють гуманістичні почуття поета, наприклад, послання “До Сибіру”, “К Чаадаеву”, “В. І. Пущину”, “19 жовтня” та інші.

Але Пушкін був обдарований не тільки вмінням дружити, але і щастям любити. Він бачив в любові одне з найбільш світлих, яскравих і кращих властивостей людської душі. Пушкін вважав, що саме любов відкриває для людини весь світ – “і божество, і натхнення, і життя, і сльози, і любов” (“До*** [“Я помню чудное мгновенье…”], 1825). Пушкін вважав, що справжня любов не повинна бути егоїстичною. Навіть прощаючись назавжди з коханою жінкою, поет бажає їй тільки добра і щастя:

Я вас любив так искренно, так ніжно,

Як дай вам бог улюбленої бути іншим.

Почуття любові і дружби з’єднуються для Пушкіна в його ставленні до дружини Наталії Миколаївні, яку він називає “мадонною”. Про неї він говорить: “Найчистішої принади найчистіший зразок”. До неї він звертається як до кращого друга, якому довіряє найзаповітніші свої думки та мрії:

Пора, мій друг, пора! Спокою серце просить –

Летять за днями дні, і кожен день забирає

Частинку буття, а ми з тобою вдвох

Припускаємо жити, і глядь – як раз – помремо.

Ці глибокі філософські роздуми Пушкіна про час, долю, життя і смерті не могли не торкнутися і тієї головної справи, якій він присвятив себе, – поезії, її ролі та значення, місця в суспільстві. І знову ми можемо переконатися в тому, що головним критерієм оцінки для Пушкіна є гуманізм. Свої роздуми на тему поета і поезії він висловив в цілому ряд віршів, написаних наприкінці 1820-х – 1830-х роках: “Поет”, “Поет і юрба”, “Поетові”, “Відлуння” та багатьох інших. Ще в 1826 році в знаменитому вірші “Пророк” Пушкін стверджував, що справжня поезія пов’язана з божественним початком, а тому вона завжди гуманна і мета її визначена Богом:

“Повстань, пророк, і виждь, і внемли,

Виповнися волею моєї

І, обходячи моря й землі,

Дієсловом пали серця людей”.

Це означає, що поет-пророк повинен нести людям слово вищої істини, вищого гуманізму. І цю місію Пушкін виконав своїм життям. У вірші “Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…”, завершальним його творчий шлях, він пише про безсмертя своєї поезії і каже, що пам’ять про нього збережеться завдяки тому, що всі його творчість була спрямована на утвердження ідеалів гуманізму:

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: