В. Р. Бєлінський назвав роман “Герой нашого часу” “криком страждання” і “сумною думою” про тодішнього часу. Той час, ту епоху з повною підставою називали добою лихоліття, яка наступила у Росії після розгрому декабристів. Похмурий час породжує похмурі характери. Бездуховність породжує зло і несе це зло в усі сфери життя. Особливо боляче це зло відбивається на долях людей.
У романі “Герой нашого часу” Григорій Печорін сам пояснив причини свого нещасного характеру: “Я був скромний – мене звинуватили в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло – ніхто мене не пестив, всі ображали: я став злопам’ятний… Я був готовий любити весь світ, – мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти… Кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і померли”, Але, здається, не всі “найкращі почуття” померли в Печоріна, адже він сам усвідомлював трагічність свого становища, своєї долі. Він страждає, коли гине Бела, коли їм ображена княжна Мері; він прагне дати Грушницкому шанс і не бути в очах інших і в своїх власних негідником. Але більше всього виявляються глибокі, великодушні, справді людські рухи його душі в історії взаємин з Вірою, єдиною жінкою, яку Печорін по-справжньому любив. Печорін говорить про себе з гіркотою і незадоволенням: “Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення”. Саме так любив Печорін Віру. Ми не знаємо нічого про її особистість, про її спосіб життя, про її стосунки з людьми, ми не знаємо навіть, як вона виглядає. Вона говорить тільки з Печоріним, і темою цих розмов є тільки любов до нього. Це образ самої любові – самовідданої, самозреченої, яка не визнає кордонів, недоліків і вад коханого. Тільки така любов і може розкрити серце Печоріна – егоїстичне і запеклий. У відносинах з Вірою Печорін хоча б почасти стає таким, яким створила його природа – глибоко відчувають, переживають людиною. Але і це буває нечасто.
У своєму прощальному листі Віра пише: “…ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей…” Нехай так, але відчуття це сильне, відверте, щире. Це справжня любов на все життя. Адже холодний, егоїстичний, глузливий Печорін, який “сміється над усім на світі, особливо над почуттями”, стає щирим, коли справа стосується Віри. Згадаймо: “жахлива смуток” стеснила його серце при звістці про появу Віри в П’ятигорську, “давно забутий трепет” пробіг по його жилах від звуку її голосу, довгий погляд, яким він проводжає її віддаляється фігуру, – адже все це свідчення щирого і глибокого почуття. Залишаючись егоїстом і в любові до Віри, Печорин все-таки не тільки бере, але й віддає якусь частину власного істоти. Досить згадати, як женеться він за поїхала Вірою, як звалився загнаний кінь, а Печорін, притулившись обличчям до мокрій траві, ридає несамовито і безпорадно.
Втрата Віри для Печоріна – це, мабуть, найбільша втрата, але особистість його з цією втратою ніяк не змінюється. Він як і раніше залишається холодним, байдужим, розважливим егоїстом. Однак у ньому проступає суттєва риса “героя нашого часу”, у якого під виглядом холодного егоїста ховається дуже ранима і глибока душа.