Існує відомий вислів, що відноситься до творчості Гоголя: “сміх крізь сльози”. Гоголівський сміх. Чому він ніколи не буває безтурботним? Чому навіть в “Сорочинському ярмарку”, одному з найбільш світлих та веселих творів Гоголя, неоднозначний фінал? Святкування з нагоди весілля молодих героїв завершується танцем старух. Ми уловлюємо деякий дисонанс. Цю дивовижну, чисто гоголівську особливість сумно посміхатися першим помітив В. Р. Бєлінський, даючи дорогу у велику літературу майбутньому авторові “Мертвих душ”. Але до гоголівському сміху замішана далеко не одна печаль. У ньому є і гнів, і лютість, і протест. Все це, зливаючись в єдине ціле під блискучим пером майстра, створює незвичайний колорит гоголівської сатири. Чичиков разом з Селифаном і Петрушкою сідає в бричку, і ось вже покотила вона по вибоїнах російського бездоріжжя, і пішла “писати нісенітницю і дичина по сторонам дороги”. У цій дорозі читач побачить представників різних соціальних груп, особливості їх життя, побачить всі сторони багатоликої Русі. У цій дорозі він весь час буде чути сміх Гоголя, повний дивовижною любові до Росії і до її людям. Сміх Гоголя може бути добрим і злим – тоді народжуються незвичайні порівняння і стилістичні звороти, які і складають одну з характерних особливостей поеми Гоголя. Описуючи бал і губернатора,
Гоголь говорить про поділ чиновників на товстих і тонких, причому тонкі чиновники, у чорних фраках стоять навколо дам, були схожі на мух, які сіли на рафінад. Не можна не сказати і про зовсім невеликих порівняннях, які, як блискучі діаманти, розсипані по всій поемі і створюють її неповторний колорит. Так, наприклад, особа губернаторської дочки було схоже на “тільки що знесене яєчко”; головка Феодулії Іванівни Собакевич схожий на огірок, а самого Собакевича – більше на гарбуз, з якою на Русі роблять балалайки. При зустрічі з Чичиковим вираз обличчя Манілова було як у кота, у якого злегка почісували за вухами. Гоголь використовує і гіперболи, наприклад, говорячи про плюшкинской зубочистці, якою колупали в зубах ще до навали французів. Викликає сміх і зовнішність поміщиків, описуваних Гоголем. Зовнішній вид Плюшкіна, який вразив самого пролазу і лицеміра Чичикова (той довго не міг збагнути, ключник перед ним або ключниця), звички -“рибалки-жебрака”, розпустилися в душі Плюшкіна, – все це дивно дотепно і смішно, ве Плюшкін, виявляється, здатний викликати не тільки сміх, а й огиду, обурення протест. Перестає бути цікавою ця опустилася особу, яку і особистістю-то не назвеш. Як точно сказав про нього Гоголь: “діра на людстві”! Та хіба смішна людина, втратив все людське: вигляд, душу, серце. Перед нами павук, для якого головне полягає в тому, щоб якомога швидше проковтнути здобич. Так надходить він зі своїми селянами, викачуючи з них хліб, домашню начиння, а потім сгнаивая це у своїх бездонних коморах. Так діє він і з власною дочкою. Жадібний і страшний Плюшкін огидний нам не тільки з-за своїх моральних якостей. Гоголь кидає рішуче “ні” Плюшкіну поміщикові, Плюшкіну-дворянину. Адже вважалося, що на дворяни, на цих самих Плюшкинах, спочиває Російське держава. Та який же це оплот, яка опора?! Антисоціальність дворянства – жорстокий факт, існування якого жахають Гоголя. Плюшкін, як це ні страшно, – типове явище для російського суспільства середини XIX століття. Гоголь – різкий і гнівний викривач. Таким він виступає на сторінках “Мертвих душ”. Що засуджує він, що кваліфікує як неприпустиме в нормальному людському суспільстві? Здавалося б, кажучи про Манилове, слово “засудження” якось недоречно. Адже перед нами такий милий, приємний у всіх відносинах, чемний і добрий чоловік. Це ще й дуже освічений поміщик, який виглядає прямо-таки вченим чоловіком на тлі Коробочки і Собакевича. А як забавні його дітки, названі Алкідом і Фемистоклюсом (не треба забувати, що справа відбувається в Росії). Але Гоголю соромно і боляче за Манілова, який ладу прожекти в “храм усамітненого роздуми” і “почитуючи книгу, завжди закладену на чотирнадцятій сторінці, не помічає крадіжки і пияцтва своїх мужиків. Манілов в неробства та лінощів проживає все, що створено його селянами, ні про що не замислюючись. Антисоциальны і взагалі шкідливі для оточуючих інші гоголівські герої: і Коробочка, “дубиноголовая” і скудоумная накопительница, і Ноздрев, негідник, розпусник і взагалі “історичний людина”, і Собакевич, живоглот і “кулак”, якому “не розігнутися в долоню”. Все це злісні шкідники. Яке їм діло, цим кровососам, до державних інтересів? Сміх Гоголя – не тільки гнівний, сатиричний, викривав, є сміх веселий і ласкавий. Саме з почуттям радісної гордості, якщо можна так висловитися, говорить письменник про російською народі. Так з’являється образ мужика, який, подібно невтомному мурашки, несе товсту колоду. Чичиков запитує його, як проїхати до Плюшкіну, і здобувши, нарешті, відповіді, посміюється над влучним прізвиськом, яке надали Плюшкіну мужики. Гоголь говорить про походить із самого серця, животрепетної російською слові. Він пише про російською мужика, якого пішли хоч на Камчатку, дай у руки сокиру, і він піде рубати собі нову хату. У цих словах – надія і віра в російський народ, руками якого зроблена і птах трійка. І “як жвава необгонимая трійка”, несеться Русь, “натхненна богом”, і “косячись, постораниваются й дають їй дорогу інші народи і держави”.