Війна – варварство, коли нападають на мирного сусіда, але це освячений борг, коли захищають батьківщину. Гі де Мопассан Мабуть, самим ненависним людям словом є слово “війна”. Війна означає страждання людей, загибель солдатів і мирних жителів, руйнування. Вона забирає життя тисяч і мільйонів людей.
Найстрашніша війна, яка торкнулася нашої батьківщини, це Велика Вітчизняна. Вона не так далека від нас, як здається – її горе торкнулося наших сімей, її битви – наших дідів і прадідів. В наш час ветеранів Великої Вітчизняної війни стає з кожним роком все менше і менше.
Адже ці люди несуть в собі пам’ять про бої, про перемоги і поразки. І поки є час, варто звернутися до них з проханням розповісти нам про ті страшні роки, коли могло врятувати тільки єдність. Часом навіть не знаєш, що один з таких людей живе поряд, а коли раптом дізнаєшся, постає багато питань, пов’язаних з його життям у часи тяжкої боротьби за Батьківщину, за сім’ю, за мир. Для мене такою людиною є мій дідусь.
В 1943 році сімнадцятирічним юнаком він, як і тисячі молодих людей, потрапив на фронт. Це був переломний рік у Великій Вітчизняній війні. Після Сталінградської битви Червона армія довела всьому світу, що наш народ не переможемо, і ворогові не довго залишилося топтати руську землю.
Однак для одержання повної перемоги було потрібно ще багато зусиль. Мій дід брав участь у визволенні міст і сіл України і Білорусії. У міру просування на захід все більш страшні картини поставали перед ним. Фашисти не щадили ні радянських людей, ні російську землю. На звільнених від загарбників територіях були зруйновані міста, розорені та спалені села і села. Особливо сильно постраждала Білоруська земля, де народ зазнав величезних втрат.
Смерть, голод, розруха – ось все, що впало в око, що збереглося чорною плямою в пам’яті. Армія не спинялася та йшла все далі. Звільнення Білорусії мало велике значення для радянських військ.
Це був один з найважливіших ударів по ворогові, який дозволив Червоної армії вийти до межі Радянського союзу. Вже на підступах до прикордонних територій підрозділ, де служив мій дід, потрапило під обстріл фашистських військ. Недовгий бій закінчився повною поразкою ворога. Незважаючи на це на нашій стороні було багато поранених, серед яких виявився і мій дідусь.
Він був негайно відправлений у медсанбат, а звідти в госпіталь. Після довгого лікування лікарі винесли вирок – на фронт повертатися не можна. Досі пам’ятає дід слова доктора Степаненко: “Ну нічого, товариш Ямалиев, і в тилу хорошу службу Батьківщині послужити можна”.
Після медкомісії дідусь був відправлений у рідні Бавлы, до родичів. Все життя він жалкував, що так і не дійшов до Берліна. Війна залишила свій відбиток на рідному для мене людину. Його молодший брат розповідає, як змінився характер діда, манера його поведінки, звички, про те, що він став замкнутим, мовчазним. Про Великої Вітчизняної війні дідусь каже рідко і неохоче, ніколи не згадує деталі.
Причиною цьому, безумовно, є біль, викликана спогадами про побачене у часи війни. Нещодавно, перебираючи старі папери діда, бабуся знайшла вірш, написаний ним на війні. Там, де колись цвіли квіти – Гусениць тільки тепер сліди, Там, де колись росли ліси, Залишилася лише одна порожнеча, А там, де люди жили колись, тепер Залишилися лише попіл та сажа… Коли ж закінчиться ця війна? Розруха зникне з земель коли?
Птахи тоді високо заспівають, Люди свої оселі повернуть, Знову зацвітуть на полях квіти, Друже мій, назад не повернешся лише ти. Дідусь розповів, що через два місяці, після того, як він потрапив на фронт, він дізнався, що його кращий друг загинув, і останній рядок присвячена саме йому. Життя багатьох людей забрали чотири страшні роки Великої Вітчизняної війни. Ті ж, хто залишився живий, гідні слави і поваги. Ми повинні їх берегти і дякувати за те, що зараз вільні. Не варто забувати про подвиги, на які йшли радянські люди для порятунку землі, по якій ми зараз ходимо.
Ми не повинні забувати про роки Великої Вітчизняної війни. Наш обов’язок – дбати про ветеранів, які боролися за нашу Батьківщину. Автор твору: Неллі [email protected] ru