Герой роману “Воскресіння” (1899) Нехлюдов стикається з людьми, які з участливым увагою на обличчі підтримують розмову про нещасний положенні арештантів (вражений зустріччю з Катюшею Маслової, він сам починає їм говорити про це). Вони жваво обговорюють і інші серйозні питання, наприклад, про стан сучасної драматургії. Але кожен раз Нехлюдов відчуває тільки фальш і удавану зацікавленість своїх співрозмовників в обговорюваній темі. Він розуміє, що ні княгині Корчагіної, ні її гостям “немає ніякого діла ні до драми, ні один до одного, а що якщо вони говорять, то тільки для задоволення фізіологічної потреби після їжі поворухнути м’язами мови і горла”.
Толстому видно суть, яка криється за зовнішнім лоском і відмінною вихованістю цієї княгині, чи сенатора Вольфа (більш за все під час бесіди з Нехлюдовым стурбованого тим, щоб не рухнув попіл з його дорогою сигари), або МанеЙе (очима зауважувала Нехлюдову зовсім не про арестантах, а про щось іншому, зрозумілою їм обом в силу загальної звички до занадто легким відносин між чоловіком і жінкою).
В неприйнятті цієї фальші в людському спілкуванні Чехів поруч з Львом Толстим. Його княгиня з оповідання, написаного за десять років до появи роману “Воскресіння”, своїм святенництвом і низинними інстинктами передбачає толстовську княгиню Корчагіну. А професор Микола Степанович, сознающийся в симуляції своє і оточуючих, нагадав першим читачам чеховської повісті героя повести Толстого “Смерть Івана Ілліча”, що з’явилася за три роки до “Нудної історії” (1886). НА початку 90-х років Чехов як художник набрав нові сили. Знаменита його поїздка на острів Сахалін не могла не позначитися V на його літературній роботі. Після поїздки критичний пафос ‘чеховського творчості безсумнівно посилився. Під безпосередня ним враженням від усього побаченого і почутого на цьому каторжному острові, де царизм живцем згноїв десятки тисяч людей, часто ні в чому не винних, Чехов написав, може бути, найграндіознішу повість кінця XIX століття – “Палата № 6”. Страшне, гнітюче враження справляє на читача доля нещасного доктора Рагина, насильно укладеного в психіатричну палату і загинув там. Сучасники Чехова відчули, що у порядках, пануючих в палаті № 6, автор повісті, по суті, зобразив лад життя всієї Росії.
Працюючи над цією повістю, письменник одночасно, як це у нього нерідко бувало, обмірковував і інші, в тому числі більш життєрадісні сюжети. У березні 1892 року “Палата № 6” була вже написана в чорновому вигляді, Чехов працював над нею до самої осені, і в ці ж місяці, не перериваючи роботи над серйозними сюжетами (крім “Палати № 6”, влітку готувалися до друку “На засланні”, “Сусіди”), він, немов для розрядки, сів за маленький розповідь із знаменною назвою “Радість” – про шістнадцятирічній дівчині з чистою душею, з наївними мріями про щастя і замужестве1; тоді ж він написав кілька смішних дрібниць
Та й у самій “Палаті № б” не все так безвихідно. Крізь ґрати психіатричного катівні (і наперекір асоціації: “Ось вона, дійсність!”, виникла в свідомості доктора Рагина при вигляді освітленого місяцем будівлі в’язниці) пробивається слабке світло надії. У суперечці з доктором, який не вірить в краще майбутнє людства і вважає безглуздим чинити опір несправедливому порядку речей, хворий Громов вигукує: “Нехай я висловлююсь пішло, смійтеся, але засяє зоря нового життя, правда восторжествує, і на нашій вулиці буде свято! Я не дочекаюся, здохну, але зате чиї-небудь правнуки дочекаються. Вітаю від усієї душі радію, радію за них! Вперед! Допомагай вам бог, друзі! (…) З-за цих решіток благословляю вас! Хай живе правда! Радію!” Тому, що ці пристрасні слова вимовляє душевно хвора людина, вони не здаються нам безглуздими і смішними, як можна було б очікувати, а, навпаки, звучать з якоюсь сумною урочистістю, і безпосередній зміст цілком логічно вираженої думки западає нам в душу.
Поєднання безвиході і надії взагалі характерно для багатьох героїв Чехова. Це художник, який бачить у темряві світло, і в його найбільш життєрадісних описах є майже завжди відгомони сумні, тривожні. Це поєднання збереглися в чеховських творах і до кінця творчого шляху письменника, коли в його оповіданні стали звучати все сильніше “ноти бадьорості і любові до життя”, як висловився Горький, який вітав вихід в світ повісті “В яру”. “У новому оповіданні, трагічне, похмурому до жаху, ця нота звучить сильніше, ніж раніше, і пробуджує в душі радість і за нас і за нього, трубадура “похмурою” дійсності, сумного співака про горе, страждання “нудних людей” – так писав у 1900 році Горький у статті про цієї повісті, спростовуючи трафаретні формулювання критиків, вбачала в зрілому творчості Чехова тільки “похмурий” настрій епохи.