Егоїзм умертвляє великодушність По роману Лермонтова “Герой нашого часу”

“Самолюбство – це сіль життя”, – стверджує Гончаров у своєму романі “Обломов”. Дійсно, це почуття, яке дуже часто плутають із самолюбством, багато значить для людини, для його долі. Найчастіше, для того, щоб змінити своє життя, нам потрібні якісь сильні емоції, вибух почуттів, ураган. Але адже і для повсякденного життя, для того, щоб не загубитися в її безпросвітної сірості, в лабіринтах її одноманітності, люди потребують в постійному русі, в змаганні. І саме самолюбство підштовхує нас, змушує постійно змінюватися, непомітно, але досить відчутно в порівнянні з минулим. Самолюбство не дозволяє людині перетворитися на безвольне істота, якому ні до чого немає діла. Самолюбство, безумовно, допомагає людині у досягненні мети, у самовдосконаленні.

Але, на жаль, часто трапляється так, що людина, якими б благородними не були його наміри, з самолюбства забуває про ближніх. І тоді таке важливе і часом необхідне почуття витрачатися лише на дрібні вульгарності життя, на нічого не варті дурниці, та мало ще способів розсипати сіль. Але і це не найстрашніше. Набагато гірше, коли до всього іншого додається егоїзм. Саме це нице, огидне почуття є наслідком себелюбства, витраченого самолюбства.

“Якщо ти її не любиш, то навіщо ж її переслідувати, турбувати, хвилювати її уяву. О, я тебе добре знаю!” – каже княжна Віра Печорину в повісті М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”. Вона дійсно чудово знала цього чоловіка, до крайності егоїстичного, самозакоханого і себелюбної. І вона знову доводить це у своєму прощальному листі: “Ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, змінюються взаємно, без яких життя нудне й одноманітне”.

Печорін не може любити, це людина, всі дії якого спрямовані лише на задоволення власних потреб. Ніхто не сперечатиметься з тим, що він особистість незвичайна і сильна. Але чи потрібна ця сила, коли вона лише для себе і ні кому дарувати її він не бажає?

“У твоїй природі є щось особливе, тобі одному властиве, щось горде і таємниче; в твоєму голосі, що б ти не говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно хотіти бути коханим; ні в кому зло не буває істинно так привабливо”, – продовжує викривати свого коханого княжна. Так, слова ці з її вуст рівносильні визнанням в любові, але від цього не втрачають вони своєї правдивості. Людина, у кого стільки протиріч, ненависті до оточуючих, не може бути великодушним, хоча б тому що у нього немає часу думати про когось, окрім себе. Такі люди і любити-то не вміють, тому що любов – це, насамперед, самопожертву, яке можливе лише за великодушність.

Життя його зосереджена на самому собі, на аналізі власних вчинків і самовдосконалення. Нерідко Печорін спостерігає і за іншими людьми. Але роблячи висновки зі своїх “дослідів”, ця людина лише кожен раз переконує себе, що мало на землі людей гідних. Він не обтяжує себе питаннями моральності. Навіщо? Адже все можна підпорядкувати всі розуму і докладного аналізу.”Доказів проти вас немає ніяких, і ви можете спати спокійно… якщо можете… Прощайте…” – пише доктор Вернер в останній своїй записці Печорину після вбивства Грушницкого. А “героя” анітрохи не турбує той факт, що він позбавив людину життя. Принаймні, на сторінках щоденника це не знаходить відображення. Егоїзм його простягається настільки, що, боячись потурбувати свою совість, він цілком спокійно закриває очі на свій гріх. Без сумнівів гріх, нехай навіть це і була дуель.

Описуючи зустріч Печоріна і Максима Максимыча, Лермонтов не тільки показує нам сутність його “героя”, але також і те, на що егоїзм цей здатний: “Він хотів кинутися на шию Печорину, але той досить холодно, хоча з привітною посмішкою, простягнув йому руку. Штабс-капітан на мить остовпів, але потім жадібно схопив його руку обома руками: він ще не міг говорити”.

“Ми попрощалися досить сухо. Добрий Максим Максимич став впертим, сварливим штабс-капітаном! І чому? Тому, що Печорін в неуважності або від іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию… Мимоволі серце очерствеет і душа закриється”.

А адже при зустрічі зі старим другом необхідно було не стільки великодушність, скільки людська любов і розуміння, тепло душі. Ні, Печорін не здатна на такі почуття. Його егоїзм вбив у ньому все це.

“Герой нашого часу” – це повість про вкрай егоїстичний людину, не здатну на щось людське. Печорін вивчає людей, немов піддослідних тварин. І сміється над їх слабкостями, не розуміючи, що вони-то і є їх головна зброя.

“Я давно вже живу не серцем, а головою, Я зважую, розбираю свої власні пристрасті і вчинки з суворим цікавістю, але без участі – пише Печорін у своєму щоденника. І можливо, в цьому і полягає причина його жорсткості і невміння любити і співчувати людям. Людина, яка не відчуває елементарного співчуття до самого себе, не може бути великодушним до інших, тому що себе анітрохи не шкодує.

“А право, шкода, що він погано скінчить… та й не можна інакше.” пророкує Максим Максимич. Дійсно, егоїзм Печоріна не залишає йому надії на розуміння інших людей, ні на милість долі до його гріхи. Він іншим не великодушно пробачав, йому не пробачать.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь