У всі часи були люди, які змирилися з силою і неминучістю обставин і готові були з опущеною головою прийняти долю такою, якою вона є. Але і у всі часи жили люди, готові боротися за своє щастя, люди, які не бажають терпіти несправедливість, люди, яким уже нічого втрачати. З такими людьми ми можемо познайомитися на сторінках роману А. С. Пушкіна “Дубровський”.
Це твір глибоке і цікаве. Мене воно вразило своєю ідеєю, поворотами сюжету, сумним фіналом, героями. Кирила Петрович Троєкуров, Володимир Дубровський, Маша Троекурова – все це сильні й непересічні особистості. Але різниця між ними в тому, що Троєкуров від природи був непоганою людиною, його пов’язували добрі товариські стосунки з небагатим поміщиком Дубровським, йому були властиві людські пориви, але в той же час він був деспотом і самодуром. Троєкуров – типовий барин-кріпосник, в якому до краю розвинене почуття власної переваги і вседозволеності, порочності і невігластві. Тоді як Дубровський і Маша – натури, благородні, щирі, чисті і чесні.
Головною проблемою роману є проблема захисту людської гідності. Але, так чи інакше, вона пов’язана з усіма персонажами твору. У першу чергу ця проблема стосується сім’ї Дубровских, яку Троєкуров позбавив не тільки родового маєтку, але й спокусився на їх дворянську честь і гідність.
Андрій Гаврилович був упевнений у своїй правоті, мало дбав про судовій справі, яке затіяв проти нього Троєкуров, тому і не зміг відстояти свої права. Дубровский андрій Гаврилович не витримав нерівної сутички з більш сильним суперником і помер. Тоді відстоювати свою власну честь довелося Дубровському-молодшому. Волею випадку він став на чолі селянського руху, щоб “вершити свій суд”. Але він з самого початку був не згоден з методами боротьби проти поміщиків. Його чиста і щира натура не дозволяла йому стати справжнім головорізом – жорстоким і нещадним. Він був справедливий і милосердний, тому керував Володимир селянами недовго. Селянський бунт був стихійним, їх дії часто були суперечливими, тому вони підкорилися наказу Дубровського, припинили збройний виступ і розійшлися. “…Грізні відвідування, пожежі і пограбування припинилися. Дороги стали вільні”.
Але чому ж Володимир не чіпає володіння свого кривдника, самого багатого поміщика в окрузі – Троекурова? Як виявилося, Дубровський полюбив дочку Кириллы Петровича, Машу, і простив заради неї своєму кровному ворогові. Маша теж полюбила Володимира. Але ці герої не змогли бути разом – Кирила Петрович насильно видав свою дочку заміж за старого графа Верейського. Володимир не встиг врятувати свою кохану від шлюбу з нелюбом.
Таким поворотом сюжету, сумним фіналом, як мені здається, А. С. Пушкін показує, що людина в Росії беззахисна перед злом і несправедливістю. Його не може захистити ні закон, ні суспільство. Він може розраховувати лише на свої власні сили.
Тому я розумію Володимира Дубровського, який став розбійником. А що йому ще залишалося робити? Не знайшовши захисту в закону, він вирішив теж жити за неписаними правилами – правилами сили та жорстокості. Але його благородна, чиста і щира натура все-таки обмежувала героя в цьому, робила його “благородним розбійником”.
