Долі російських людей в “Слові о полку Ігоревім”

“Слово о полку Ігоревім” є художнім пам’ятником не тільки російської поезії, але всіх східнослов’янських літератур. Відкритий він був знавцем російської старовини А. В. Мусіним-Пушкіним на початку 90-х років XVIII століття. Створено це перше дійшла до нас в пізніших списках літературний твір приблизно в кінці XII ст. на основі реальних історичних подій – походу князя Ігоря проти половецьких кочівників.

Автор “Слова…” невідомий.

Існує кілька версій, хто створив чудовий твір. Згідно з однією, автором був російський воїн, дружинник князя Ігоря, причому різними вченими наводяться різні імена. Існує і така версія:. “Слово…” належить полоцького учаснику походу.

І цьому є достатньо доказів: особливу увагу до подій на Полоцьких землях, восхищенье, з яким описаний полоцький князь Всеслав Чародій, хороше знання географії і реалій Полоцького князівства.

Але ким би не був автор “Слова о полку Ігоревім”, важливо, що він створив високохудожній твір, що стало справжнім скарбом світової літератури.

У “Слові…” представлені долі російських людей різного станового рівня і різних питомих князівств. Найбільш крупно і всебічно змальовані образи князів Ігоря, Святослава, Всеволода, Всеслава і княгині Ярославни.

Князь Ігор – хоробрий і сміливий воїн. Він поділяє всі тяготи похідного життя з воїнами своєї дружини. І дружина любить його.

У Ігоря високо розвинене почуття власної гідності. Він вважає, що краще в бою полягти, ніж бути в полоні.

Але він марнославний, що хоче “списа переломити біля краю поля Половецкою”, поодинці завоювати славу. Незважаючи на особисту хоробрість, завзятість, він зазнає поразки у битві з половцями. Його недалекоглядність дорого обходиться Русі: російське військо переможено, і це “отворило ворота половцям на Руську землю”.

Князь Ігор – людина честі і благородства. Рятуючи брата Всеволода, він потрапляє в полон.

Із захопленням малює автор мужнього і відважного Всеволода. Він називає його “буй тур”: “Куди, буй-тур, поскачешь, своїм золотим шоломом освітивши, там лежать погані голови половецькі”.

Але, віддаючи належне зусиллям Ігоря і Всеволода, автор “Слова…” з гіркотою говорить про їх вини перед Руською землею, яка страждає від міжусобиць.

Ні одному з князів минулого не приділив автор “Слова…” стільки уваги, скільки полоцького князя Всеслава. Легендарний Всеслав Чародій оточений таємничим ореолом. Автор показує його незвичайні здібності: спритність, хитрість, дивовижну швидкість пересування, уміння раптово з’являтися там, де його не чекають.

Всеслав міг перетворюватися на вовка, за ніч проскакати від Полоцька до Києва. Автор розповідає історію Всеслава, згадує той час, коли полоцький князь “торкнувся списом золотого стола Київського”, тобто був на київському престолі не по праву спадкування, а як завойовник. Князь Всеслав був оспіваний не лише в “Слові…”.

Автор продовжує традицію віщого співця Бояна, який дав приповідку долю полоцького князя: “Ні хитрому, ні розумного, ні ведуну розумного суду Божого не минути”. Давньоруський поет говорить, що всі нещастя руських земель пов’язані з князівськими чварами. І навіть легендарною славою овіяний Всеслав Чародій страждав від міжусобиць, а його онуки “випали з дідівської слави… своїми крамолами почали наводити поганих на землю Руськую, на надбання Всеславово”.

Образ Всеслава допомагає глибше осмислити минуле, зрозуміти погляди автора “Слова…”. Трагічна картина битви на річці Немизі – підтвердження безглуздості братовбивчої битви. “На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами булатнимі, на току життя віддають, віють душу від тіла. Немига криваві береги не хлібом були засіяні, засіяні кістьми руських воїнів”.

Історія Всеслава застерігає інших князів від міжусобиць.

Виразником авторської ідеї є київський князь Святослав. Йому належить “золоте слово, зі сльозами змішане”. У ньому Святослав – великий і мудрий політик, звертається до удільним князям із закликом об’єднатися проти половців, помститися “за землю Руську, за рани ігореві, хороброго Святославича”, забути всі минулі образи і захистити Русь від ворогів.

Воістину національним символом жіночої вірності став образ Ярославни, дружини князя Ігоря. Присвячені їй рядки наповнені теплотою і ніжністю, пронизані м’яким ліризмом. Її плач по чоловікові – це скорботна пісня не тільки про чоловіка, але і про всіх руських воїнів: “Світле і пресветлое сонце!

Навіщо, пан, ти спекою дихаєш на воїнів мого чоловіка? У полі безводному жаждою їм луки зігнуло, журбою сагайдаки замкнуло?” Це одне з найпоетичніших місць “Слова…” Написаний у народно-поетичному ключі, зі зверненням до сил природи, плач близький язичницьких заклинань слов’ян.

“Слово о полку Ігоревім” – це поема про російських воїнів, про княжої дружини. Вони хоробрі, одчайдушні в битві, їх не лякають труднощі. Чудово характеризує своїх воїнів князь Всеволод: “А мої куряни – ратники бувалі: під трубами повиті, під шеломами злеліяні, з кінця списа вигодувані, всі шляхи їм відомі, яруги знайомі, луки в них натягнені, сагайдаки відчинені, шаблі загострені; самі скачуть, наче сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князеві слави”.

Для автора руські воїни – найбільше багатство, золото, яке князь Ігор “згинув на дні ріки половецької”. Наприкінці поеми автор віддає славу не тільки князям, але і їх воїнам.

Поема починається зі вступу, в якому автор розмірковує над тим, яку форму оповіді обрати: “за билин сього часу або замышлению Боянову”, тобто історично достовірну або иносказательную. У першій частині розповідається про природному ознак невдалого походу Ігоря – затемнення сонця, про кривавої січі і полон Ігоря. Ідейним центром другій частині є звернення князя Святослава до руських князів.

Третя частина – плач Ярославни та повернення Ігоря з полону. Через увесь твір проходить поетичний образ Руської землі, який об’єднує три частини поеми патріотичну пісню.

“Слово о полку Ігоревім” – літературний твір, але в ньому дуже сильно народно-поетичне початок. Воно проявляється в тонких спостереженнях над природою, в її анимистическом сприйнятті, в фольклорної образності, у наповненості поеми образами і символами слов’янської міфології. У поемі відбився перехідний стан слов’янських народів, коли ще сильні язичницькі вірування, але вже люди відчувають себе християнами.

Саме про це свідчить вся образна система “Слова”, де звертання Ярославни до Сонця, Вітру не суперечить заключним словами автора: “Здорові будьте, князі і дружина, борючись за християн”.

“Слово”, написаний давньоруською мовою, перекладено на багато мов світу. Кращими перекладами на російську мову вважаються переклади Д. С. Лихачова, М. Заболоцького, на білоруський – Янки Купали, Р. Бородуліна.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь