“Де ти, гроза символ свободи?”

Спекотний літній день… Здається, над землею нависла якась страшна зловісна сила, готова все занапастити. Земля, дерева, птахи, небо – все чекає освіжаючої грози. Коли читаєш драму “Гроза”, теж наступає така хвилина, що відчуваєш, як згущуються темні зловісні сили, як задихається все живе, як тріпоче і рветься до життя, до світла Катерина.

Драма “Гроза” була написана Островським в період суспільного підйому, коли тріщали підвалини кріпацтва і в задушливій, страшній атмосфері дійсності відчувалося наближення “бурі”.

Хмари згущуються у драмі в першому ж дії, хоча зовні поки все спокійно.

Тут, у місті Калинове, всім заправляють люди жорстоких звичаїв, які приховують свої пороки під маскою благочестя і релігійності. Такою є і Кабаниха, яка дотримується в житті старої моралі, старих традицій. “Ханжа… Жебраків оделяет, а домашніх заїла зовсім”, – висловлюється про неї Кулигин. Дійсно, Кабанова давно вже придушила особистість свого сина, Тихона, не дає життя і Катерині, зате з странницей Феклушей, яка її хвалить, захоплюється нею, поділяє її погляди, Кабаниха без праці знаходить спільну мову.

Фігура Дикого являє собою образ аморальну людину, для якого метою життя є гроші. Він найбагатший в місті, і це дозволяє

Дикому жорстоко знущатися над бідними мужиками і домочадцями, самодурствувати. Однак Дикої пасує перед людьми, що мають велику владу і більш значний, ніж у нього, капітал. В лицемірстві, святотатстві, жадібності і ненависті до людей Дикої схоже Кабанихе.

Саме проти цього “темного царства” повстають молоді сили: Катерина, Кудряш, Варвара. І головний конфлікт “Грози” – це зіткнення пробуджується світлої особистості з догмами, деспотизм, фальшю і духотою, душевною черствістю світу кабаних і диких.

Не дарма Добролюбов називає Катерину “променем світла в темному царстві”, оскільки велич її характеру полягає в цілісності і внутрішньої гармонії, у здатності завжди і скрізь бути самою собою, ні в чому собі не змінюючи. Кого не приверне моральна краса дівчини, вихованої в атмосфері любові і свободи! Тепер же вона задихається в будинку Кабанова, який здається їй “тюрмою”, “неволею”. Її душа вимагає простору, волі, любові, а не жорстокості й лицемірства свекрухи Кабанихи. “Яка я була жвава! – каже Катерина Варварі. – Я у вас зів’яла зовсім”.

Катерина – релігійна натура, але її глибока і вільна віра відрізняється від зовнішньої релігійності Кабанихи, у якої ніколи не вирветься з серця, як стихія, крик душі: “Отчого люди не літають!”

Катерина протестує проти такого існування, вона не хоче змиритися з ним і підкоритися тиску святенництва, лицемірства, несправедливості, але як боротися з ними – не знає. “Краще померти”, – каже вона.

Протест Катерини, що виразилися в її загибелі, чимось схоже на грозу – сильною і страшною стихії природи. І нехай Катерина загинула, а кабановы і дикі ще ходять по землі – все одно прийдуть нові покоління людей, які зуміють зрозуміти трагедію героїні як заклик до очисної і грізної бурі, змиває з лиця землі брехня, невігластво, деспотизм. І ці покоління вже будуть здатні боротися за своє щастя!

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам