Серед зелені вишневого садка стоїть білий дім. Вона здається мені такою ж старою і мудрою, як і моя прабабуся, до якої ми з мамою приїжджали погостювати влітку.
…Перша зустріч з нею була схожа на казку. Після автобусної пилу і духоти ми нарешті увійшли в старенький чистий двір – і раптом очі засліпило білим світлом. Під яскравою блакиттю неба, ніби стрічкою, оперезана біля землі чорнобривцями та майорами, стояла невелика хатинка. Її білі стіни обрадувано посміхалися нам і запрошували швидше зайти в гості. “Тут народилася твоя бабуся, і я тут кожного літа відпочивала. Тепер і ти відчуєш, як тут добре”, – промовила мама, коли ми переступали стертий поріг.
Вже через кілька хвилин я була просто закохана в цей біленький будинок, який став одним із символів України. Всередині вона теж була біла, а за цим білим стінам біля дверей і печі розцвітали такі ж квіти, тільки намальовані: чорнобривці, майори, айстри. Ці квіти були вишиті і на численних рушниках, які прикрашали стіни будинку. Вони були з любов’ю розвішані на образах, рамах зі Старими фотокартками і на портреті Т. Г. Шевченка. Під іконами біля довгої дерев’яної лави стояв стіл, а на ньому (теж прикрита рушником) – паляниця.
Старенька прабабуся дбайливо пригорнула мене до себе. І такою ніжністю і чимось рідним-рідним оповила мене, що раптом підкотили сльози! І враз у цьому будинку все стало моїм, спочатку рідним: і піч, і скриня збоку столу, і дивний дерев’яний настил на стовпчиках (виявилося, що він називається підлогу). Я здивовано і ніжно торкалася ці речі, і вони радісно віталися зі мною, обіцяючи розкрити родинні перекази і таємниці. Так як цей біленький будинок назавжди став серцем багатьох поколінь нашого численного роду. Ось тоді я вперше усвідомила, що білий дім – це чиста совість України, яка нічим не запятналась у віках і події.